Частина ІІ. Глава 13

Частина ІІ 
Глава 13
Місто Вашингтон, округ Колумбія, 
США 
Старійшина спритно підіймався крутими сходами, не 
торкаючись руками поручнів. Серце прискорено калатало,  
але не від фізичного навантаження, а від усвідомлення 
події, що сталася. Він давно не відчував такого піднесення 
. Можна, звичайно, було б скористатися ліфтом, проте 
навіть у свої шістдесят він почував себе у зразковій формі 
і уникав надмірного комфорту. Приказку “Живемо лише 
один раз”, часто повторюючи, він інтерпретував як стимул 
працювати над своїм тілом та внутрішнім духовним 
світом. Людей, котрі гаяли час, байдикуючи, та були 
охоплені пристрастями до алкоголю, тютюну чи культу 
їжі, Старійшина відверто зневажав. Навпаки, цінував 
розумних, цілеспрямованих та кмітливих, які завжди 
досягали поставленої мети, тому що і сам був таким і 
вихованню в собі потрібних рис присвятив все своє життя,  
здобуваючи фахову освіту та навики. 
Підійшовши до сканерного ідентифікатора поруч 
із дверми, він назвав себе і притулив очі до маленького 
пристрою. Через кілька секунд прилад запищав, і 
механічний голос сповістив: 
– Доступ дозволено. 
Важкі броньовані двері автоматично відчинились і за 
ними розтягнувся довжелезний коридор із незліченною 
кількістю бічних дверей. Кабінет Старійшини був 
роздташований у самому кінці, немов символізуючи життєвий шлях службової кар’єри, апофеозом якої є 
абсолютна та необмежена влада, коли ти – вершитель 
людських доль і твій підпис у прямому розумінні цього 
слова дарує комусь незліченні блага або відбирає безцінне 
життя.  
Працівники, йдучи назустріч, віталися з ним із 
підкресленою гречністю, військові віддавали честь. У 
глибокій приймальні, уже не першоїмолодості секретарка,  
підбігла до боса і широко відчинила перед ним двері 
кабінету, поправляючи на ходу нову зачіску. 
– Маю для вас грубезну папку з документами на підпис,  
а о десятій тридцять – нарада з керівинками відділів. 
– Все скасувати, зустрічі перенеси на інший день,  
а документи підпишу після обіду, – Старійшина зміряв 
підлеглу пронизливим поглядом. – Влаштуй мені 
зашифрований канал для скайп-конференції і міцну каву 
з молоком. 
Сідаючи в своє зручне робоче крісло, господар 
кабінету подумки вибудовував схему розмови, яка ось- 
ось мала розпочатися. Нечисленні зморшки на його чолі 
розгладились, він прилизав рукою коротку, посріблену 
шевелюру й рішуче ввімкнув монітор комп’ютера. 
***** 
– Сподіваюсь, вельмишановний Старійшино, що ви 
скликали цю конференцію знову не через гроші. Ми вже 
і без цього перерахували кожен по мільярду доларів і це 
тільки за останні пів року! 
Темне обличчя індуса із намотаним зверху білим 
тюрбаном мало неупереджений вигляд. Лише чорні очі, немов у якоїсь потойбічної істоти, колючим поглядом 
уважно дивились на Старійшину з великого монітора. 
Екран розділився на десять окремих фрагментів, що 
відповідали кожній особі, яка брала участь у онлайн- 
конференції. 
– Ну що ви, шановний Арджуне! Грошей у нас якраз 
цілком вистачає, можемо навіть поділитися, якщо треба.  
Причина зовсім інша... 
– У мене назрівають великі неприємності! – обличчя із 
яскраво-вираженими слов’янськими рисами скривилося 
від обурення. – Наші спецслужби впали мені на хвіст.  
Проект добудований на дев’яносто п’ять відсотків, проте 
він тепер – під загрозою зриву. 
– Зрозумів, Юрію, – Старійшина щось собі занотував 
у записник. –Зараз у Москві ніч, але через кілька годин,  
коли настане ранок, я зателефоную потрібним людям, і ми 
знайдемо якесь вирішення проблеми. 
– Дякую за розуміння,– обличчя росіянина помітно 
просвітліло. 
– То чому ж ви нас все ж таки скликали? – смаглявий 
чоловік середніх літ та із помітним французьким акцентом 
перемкнув на себе увагу. 
– Так, так, чому? – заговорило одночасно декілька осіб. 
Старійшина не кваплячись, навмисно витримуючи 
легку паузу, сперся об спинку крісла і, розмішуючи 
срібною ложечкою каву у чашці, промовив: 
– Час настав, брати і сестри: все, до чого ми так довго 
готувалися і що ретельно планували, може бути здійснене 
у найближчі тижні. 
Якусь мить панувала мовчанка, учасники зібрання 
пережовували почуте. Тоді стався словесний вибух. Кожен говорив, кричав, не зважаючи на те, що в суцільному 
гаморі його ніхто не почує. 
– Тобто, як настав? 
– Ви ж самі на початку року говорили, що ще кілька 
років потрібно, можливо. 
– Сховище у Барселоні готове тільки на вісімдесят 
п’ять відсотків. 
– А в Сан-Паулу – лише на вісімдесят. 
– У Токіо сховище завершене, проте ще не завезені 
припаси та генераторні установки. 
– Для чого такий поспіх? 
Старійшина підняв обидві руки, наказуючи в такий 
спосіб усімзаспокоїтись. Дуже швидко учасники замовкли 
і настала тиша. Тоді ініціатор конференціїзнову заговорив: 
– Уявіть собі моє здивування, друзі, коли я вчора 
ввечері довідався, що українська антарктична експедиція,  
цілком випадково, натрапила на заховану під водою 
нацистську секретну біолабораторію, яку використовували 
латино-американські терористи до 1970-их років. Весь 
персонал бази загинув від необережного поводження 
з біоматеріалами. Сама лабораторія добре збереглася,  
оскільки мала автономне енергоживлення і сховище 
вірусів полярники знайшли неушкодженим. 
– Ближче до справи, Старійшино! – немолода жінка із 
суворим обличчям виявляла нетерплячку. – Який стосунок 
це має до нашої спільної справи? 
– Грейс, де твоя британська витримка? – спохмурнів 
Старійшина. – Отже, все по порядку. Ця знахідка має 
для нас першорядне значення, позаяк нацистські вчені 
здійснили за нас усю роботу. Як я вас уже інформував 
нещодавно, наші вірусологи та генні інженери, на жаль, не здатні сьогодні створити вірус зі стовідсотковою 
вірулентністю та летальністю. Тому ми й не могли дотепер 
запустити наш проект. Сьогодні ситуація змінилася. З 
тих матеріалів, що я зміг ознайомитися, вірус викликає,  
якщо не стовідсоткову смертність, то принаймні в межах 
дев’яносто восьми-дев’яносто дев’яти відсотків, а цього 
цілком достатньо. 
– Не просто достатньо, а ідеально, – додала англійка.  
– Після апокаліпсису нам потрібні будуть робочі руки,  
щоб відбудовувати новий світ, а наших людських ресурсів 
може бракнути. 
– Це правда, – сказав Старійшина і надпив із чашки. –  
Наші війська візьмуть під контроль всіх, хто вижив і ми 
створимо з них спеціальні трудові колонії. 
– А як ви плануєте заволодіти вірусом? – запитав 
росіянин. – Там, мабуть, уже ваші доблесні американські 
спеціалісти орудують? 
– Цікаве запитання, – погодився індус. – Які ваші 
подальші дії? 
– За це не турбуйтесь, – заспокоїв усіх старійшина.  
– Спецоперація із захоплення біоматеріалів уже роз- 
почалась. Ви ж продовжуйте кожен свою роботу і 
пам’ятайте: часу майже не залишилось! 
Учасинки конференції, прощаючись, майже одночасно 
вимкнули зв’язок. Старійшина, залишившись на самоті,  
підвівся з крісла і заглянув до вікна. 
Більш, як півмільйонне місто жило своїм життям,  
вирувало пристрастями, емоціями, планами на май- 
бутнє, як стародавні Помпеї, не відаючи, що Везувій 
вже прокинувся... Старійшина згадав цитату з 
Євангелія від Луки: „Вже сокира прикладена до кореня дерев...”12 і одразу скривився, оскільки був войовничим 
атеїстом. „Хоча цитата вельми вдала, потрібно ретельно 
підгострити в цієї сокири лезо,” – подумав він і опустив 
жалюзі.