Глава 12

Глава 12
Екран монітора замиготів і на ньому з’явилась 
велика сива голова генерала Головчука. Обличчя, вкрите 
зморшками, не відображало жодних емоцій, а блакитні 
очі дивились на підлеглого, який, пригладивши лиcину,  
детально звітував про останні події. 
– Що з результатами ваших аналізів, Вадиме? – запитав 
генерал. 
– Негативні в усіх: вірус, що вбив п’ятнадцятьох 
підводників та двадцять сім працівників біолабораторії, за 
словами доктора Ковальської, загинув під впливом часу та 
зовнішнього середовища. 
– Слава Богу! Бо ми вже тут усі почали хвилюватися.  
– обличчя Головчука проясніло. – А як справи із 
впорядкуванням документації?  
– Працюємо безперебійно. Начальник полярників 
Марченко та професор Ткач перекладають кожен 
документ із субмарини, а доктор Ковальська та лікар 
Софія Крижанівська працюють із звітами лабораторних 
досліджень. Їм допомагає Максим. 
– А! Знайшлася робота для нашого юного археолога! І 
як там наш герой? Не плаче за домашнім затишком? 
– Ну що ви, Степане Матвійовичу! Він вже встиг себе 
показати: завдяки його кмітливості та спостережливості 
ми знайшли таємний пристрій, що відчиняв вхід до 
лабораторії. Якби не він, у нас би тиждні на це пішли, а 
може, й місяці. Майор Титаркевич вперше всміхнувся. 
– Не даремно ти за ним на острів Зміїний злітав: у 
хлопця є хист до розвідувальної служби. Придивляйся до 
нього і навчай усьому, що потрібно.

– Слухаюсь, Степане Матвійовичу! 
– Тепер щодо лабораторії та сховища вірусів, що ви 
знайшли... – генерал кашлянув і зробив ковток холодного 
чаю з горнятка. – Отже, в нас немає ані ресурсів, ані 
можливостей досконало досліджувати, а тим паче,  
транспортувати всі ці біологічні матеріали. Тому на 
найвищомурівні (генералпіднявочідоверху) вжевирішено 
залучити до справи наших союзників – військових та 
цивільних вчених із Сполучених Штатів Америки. Ми 
вже сконтактували із Державним департаментом США та 
їхнім міністерством оборони. Допомога – в дорозі. 
– Зрозумів. Що робити мені? – майор по-військовому 
випростав спину. 
– Ти, Вадиме, візьми когось із наших полярників і 
вирушай на американську полярну станцію „Палмер”,  
вона – найближче від усіх: до неї відстань – п’ятдесят 
чотири кілометри. Звідтіль забереш двох науковців та 
обладнання і доправиш на „Академік Вернадський”. 
– Слухаюсь, пане генерале. Ще щось? 
– Коли прибудуть американські військові, – будьте з 
ними гостинні, забезпечте добрий побут, якесь дозвілля,  
щоб не осоромитись перед колегами. 
– Забезпечимо, Степане Матвійовичу! 
– Ну, тоді бувай, і бережіть себе. 
Монітор згас. Генерал вимкнув зв’язок, а майор 
Титаркевич підвівся з крісла і пішов виконувати накази.