Глава 11

Глава 11
– Це лабораторія четвертого рівня захисту, – показала 
Амелія на грізний знак біологічної небезпеки у вигляді 
схрещених напівкілець, намальованих на дверях. 
– Що це означає? – запитав професор Ткач. 
– Це найвищий рівень біозагрози, який тільки може 
бути. У таких лабораторіях працюють зі смертельними штамами вірусів та бактерій, проти яких немає вакцин 
та лікування. Ми ввійшли до так званого передбанника,  
місця, де переодягаються в спецодяг. 
Ковальська відчинила одну із шаф, у якій висіло п’ять 
костюмів біологічного захисту жовтого кольору, і які 
чимось нагадували громіздкі космічні скафандри. 
– Гм, доволі застарілі моделі, – покивала головою 
Софія Крижанівська, – сьогодні використовують набагато 
комфортніші костюми. 
Електрик Сало різко розвернувся від великого 
електрощитка і вказав на товсті кабелі, що пролягали 
кудись через стіну: 
– Цей сектор використовує якесь автономне енерго- 
забезпечення, можливо – енергію підводних течій. Одне 
можу сказати напевно, електроенергія подавалася сюди 
весь час і не зникала ні на мить. 
– Згідно з протоколом, свій одяг ми зобов’язані б зняти 
повністю, перш ніж одягати цей костюм. Проте сьогодні,  
зважаючи на холод, цей пункт ми можемо пропустити. 
Ковлальська, а занеюлікаркаКрижанівськапозалазили 
в костюми і обмотали спеціальним скотчем місця дотику 
країв гумових чобіт із штанами та рукавиць, приєднаних 
до рукавів. 
– А що це за трубочка з пластику? – запитав Максим,  
роззираючи невеличкий шланг, що стирчав у захисному 
костюмі з-за спини . 
– Повітряний провід. В середині має бути система 
подачі кисню. Сподіваюся, вона в робочому стані, інакше 
доведеться іти за нашими кисневими балонами. 
Ковальська оглянула себе зверху до низу і підійшла до 
виходу у лабораторію.

– Дозвольте допомогти вам, професоре, – Максим 
нагнувся і став герметично замотувати скотч Ткачеві на 
ногах. 
Майор Титаркевич ретельно оглядав, чи всі правильно 
зодягнули костюми. Остап Марченко стояв біля Амелії 
Ковальської і нетерпеливо переминався з ноги на ногу. 
– Гадаєш, всі функції лабораторії працюють? – запитав 
він у Ковальської. – Хімічний душ, вентиляція, обладання? 
– Дізнаємось, коли увійдемо, – польська науковиця 
ввічливо посміхнулася керівникові й поглянула на майора,  
який саме наближався. Їхні погляди знову зустрілися.  
Майор похмуро зсунув густі брови й голосно сказав: 
– Відтепер будьмо надзвичайно обережними, бо 
не знаємо, що там, в середині. Без потреби нідочого 
руками не торкатися. Слідкувати одним за одними і від 
групи не відлучатися. У разі розгерметизації костюма на 
потерпілого чекає стандартий протокол карантину – 21  
день ізоляції у замкнутому приміщенні. – Останні слова 
він вимовив дивлячись безпосередньо на Амелію і у його 
очах уже не було суворості, а навпаки: прихильність та 
симпатія. 
– Еге ж, – покірно промовив Марченко. 
– Зрозуміло, – відповів професор Ткач. 
– Тоді вперед! – скомандував Титаркевич і повернувши 
округлий важіль, відчинив металеві двері. 
***** 
Уся підлога та стіни лабораторії були вистелені 
білою плиткою. Освітлення та подача повітря у костюми 
працювали задовільно. У передпокої була розташована карантинна зона із переходами у кілька почергових кімнат 
та з хімічним душем, що мав би змити будь-які біологічні 
залишки небезпечних матеріалів. Чотири кабінети 
призначалися для роботи з документами та запису 
результатів досліджень до паперового журналу, оскільки 
комп’ютерів у ті часи ще не існувало. 
– Треба забрати всі журнали досліджень, – сказала 
Ковальська, дивлячись на майора. 
– Це буде зробити не просто, – відповів за військового 
Марченко, – адже тут – стоси паперу! 
Всі помітили, що в білих шафах, на поличках за склом,  
акутарно поксладувані сотні папок із аркушами паперу, і 
так у кожнім кабінеті. 
– З’ясуємо, – коротко буркнув Титаркевич, – час є. 
У наступній секції кімнат розміщувався звіринець,  
а точніше те, що від нього залишилось: обладнані у три 
ряди клітки для тварин, поруч – великий резервуар для 
води та візок, яким розвозили їжу. 
– У кожній клітці – скелети якихось тварин, – сказав 
Максим, ставши біля грат і зазираючи досередини. 
– Це мавпи, – прокоментувала Софія, – переважно 
макаки, капуцини та павіани. Бідні примати фізіологічно 
дуже подібні до людей, ось і служать об’єктом для 
медичних експериментів. 
– Обережно! Вони могли бути заражені, – Амелія 
легенько торкнулася Максимового плеча. 
– Або померли з голоду, – похмуро висловив 
припущення Марченко, – оскільки доглядальники не 
прийшли їх нагодувати. 
– На жаль, і такий варіант можливий, – професор Ткач 
здійснив кілька фотознімків маленькою фотокамерою.

За скляною стіною містилася власне і сама лабораторія 
зі стандартним обладнанням: столи із мікроскопами, два 
холодильники, автоклав, центрифуга, робочий стіл для 
записів і двері до ще одного кабінету. 
Макс привідчинив двері, на яких також привертав 
увагу грізний знак біозагрози. В середині не було нічого,  
крім величезного агрегата, який зовнішньо нагадував 
вертикально стоячу цистерну з багатьма приладами 
внизу. 
– Що це таке? – запитав юнак у Ковальської. 
– Посудина Дьюара, у таких тримають рідкий азот,  
– відповіла Ковальська і підійшла ближче. – А ось ці 
контейнери, шановні колеги, служать для тривалого 
зберігання вірусів за температури -195С. Гадаю, що ми у 
самісінькому серце лабораторії і, ймовірно, це якраз і є 
той вірус, який вигубив увесь персонал бази.  
Максим розглянув контейнери у вигляді невеликих 
металевих бочок із люкоподібним отвором зверху. 
– „Mortales”! – прочитав він надпис. 
– Перекладається як „Смертально небезпечно”,  
– сказав Марченко. – Сподіваємося, вельмишановна 
Амеліє, ви не маєте наміру це зараз особисто 
досліджувати?  
– У жодному разі, – замість неї відповів майор. –  
Вилучаємо всю документацію і чекаємо розпорядження 
від керівництва. 
– Слухаюсь, пане генерале! – іронічно всміхнулася 
Ковальська і награно віддавши військовому честь, першою 
покинула небезпечне сховище. За нею пішли всі інші.