Глава 10

Глава 10
Відчинивши важкий вхідний люк, збуджені та 
радісні дослідники потрапили до невеликого коридору,  
вистеленого суцільними металевими листами. Стіни 
та стеля також були металевими, що викликало у 
Макса відчуття, немов би він перебуває на кораблі. У 
середині коридорного приміщення не було нічого, окрім 
стандартних металевих дверей вкінці. Промінь ліхтаря освітив панель із кнопками кодового замка, підійшовши 
впритул до якого Ткач стурбовано зацокав язиком, проте,  
на щастя, двері були відчиненими. Штовхнувши їх, майор 
Титаркевич, а за ним група полярників на чолі зі своїм 
керівником Марченком, увійшли до просторої кімнати із 
масивною дерев’яною стійкою, готельного типу за якою 
мали б чергувати охоронці. 
Праворуч від входу було помітно двоє металевих 
дверей із написами іспанською на табличках: “el sektor  
residencial”9 та “sala de generadores”10. З протилежного 
боку в холі на єдиних дверях також висіла табличка:  
“Laboratoria de biologia molecular”.11 
– Пропоную розпочати з генераторної, – сказав 
електрик Сало, освітлюючи найближчі від себе двері. 
– Давай, Грицю, це твоя парафія, – схвалив Марченко 
намір електрика і посвітив ліхтарем на професора. Той 
тільки кивнув головою. 
Задвермибула зала із обємнимидизель-генераторними 
установками, а поруч – маленька кімнатка із панелями 
управління.  
– Ого! Ну і ну, це дизельні електростанції німецького 
виробництва, рідинного способу охолодження. - Дизеліст- 
електрик Сало торкнувся однієї з установок. 
– І що це означає? – запитав професор Ткач. 
– Цеозначає, щообидвімініелектростанціїскладаються 
із двигуна внутрішнього згоряння та генератора змінного 
струму. Можуть працювати без зупинки цілодобово. 
Сало освітив ліхтарем також і другу установку, що 
була навпроти першої.  
9 Житловий сектор (іспан.) 
10 Генераторна кімната 
11 Лабораторія молекулярної біології

– А такожвона є трифазовою, – додав механік Микитів,  
погладжуючи сиві вуса, – тобто, здатна видавати напругу 
як 220, так – і 380 вольт.  
– Визможете їхзапустити? – запитавмайорТитаркевич,  
пронизуючи у різні боки світлом ліхтаря дизельну.  
– Спробуємо, – відповів Сало і звернувся до механіка.  
– Володю, перевір, чи є паливо в баках.  
Микитів попрямував до циліндричних баків, що 
знаходились поруч із установками. Підсвітивши шкалу 
наповнення, він радісно вигукнув: 
– Одна майже повна, а в іншій - менше половини! 
Сало зайшов до диспетчерської, де був пульт 
управління. Професор, начальник станції Марченко,  
майор та Макс, споглядаючи за механіком, застигли в 
очікуванні посеред коридору. 
– Перевір, чи всі кабелі під’єднані до установок! –  
вигукнув він через прочинені двері до механіка.  
– Все окей! – долинуло з дизельної. 
– Тоді вмикаю! – сказавСало із цими словами потягнув 
плавно важель вниз, а тоді натиснув на якусь кнопку. 
Диренчання, пчихання та гуркіт – всі звуки змішалися 
водночас, а тоді почувся стабільний рівномірний гул 
від працюючого двигуна. Водночас на стелі коридора 
та дизельної заблимали великі освітлювальні лампи 
розжарення. Яскравосліпуче сяйво змусило усіх на мить 
заплющити очі. 
– Ну ви й молодці! – вигукнув Ткач. – Так швидко все 
полагодили! 
– Це не ми молодці, – заперечив Сало, – а німці чи ті,  
хто тут після них хазяйнував. Двигуни – добре змащені і 
в чудовому стані.

– Гаразд, Гришо. Ти залишайся тут і з’ясуй, що і як, а 
ми вирушаймо далі. 
Запрошувальним жестом Марченко вказав на вихід до 
холу, і всі згуртовано пішли за ним. 
***** 
На тіла перших мерців дослідники наштовхнулися 
відразу ж за вхідними дверми в житловому секторі.  
Темно-синє довге плаття засвідчувало, що тіло належало 
жінці. Вона померла в коридорі, неподалік біля входу в 
сидячому положенні, обіпершись спиною до стіни. Двоє 
зотлілих тіл знайшли на просторій кухні, двері з якої вели 
до великої їдальні.  
Просуваючись довгим коридором, майор Титаркевич 
та начальник станції Марченко відчиняли навстіж темно- 
кориченві дерев’яні двері і вмикали в середині кімнат 
світло. 
– Тіла загиблих є практично в кожній кімнаті, я вже 
нарахував чотирнадцять, – сказав начальник станції, у 
якого був виснажений та блідий вигляд.  
– А ми – десять загиблих, – відповів майор 
безпристрасно. – Крім того, деякіз них лежать не в ліжках,  
а – чомусь на підлозі. 
Марченко, Титаркевич, Максим та професор Ткач 
увійшли до найбільшої кімнати, яка, ймовірно, слугувала 
загальною залою для колективного відпочинку. Красиві 
дерев’яні меблі, м’які шкіряні дивани та програвач 
для платівок мали б створити комфортну атмосферу 
працівникам бази після робочої зміни. Одну зі стін 
займав суцільний стелаж із сотнями друкованих томів, а поруч із ними стояли великі керамічні вази зі штучними 
квітами. 
– Література більше художня, переважно – іспаномов- 
на, – розглядаючиполиці, пояснивМакс. – Хоча трапляють- 
ся тут книги німецькою та англійською...  
– Зрозуміло, що мешкали тут люди високого 
інтелекту, – зробив висновок професор Ткач і підійшов 
до одного з диванів, на якому лежало тіло чоловіка в 
білому лабораторному халаті. Різким рухом професор 
зірвав з грудей покійника бейджик із написом. 
–Що там? – запита Марченко. 
– „Dr. Augusto Gomes” – прочитав Ткач і поклав картку 
біля небіжчика.  
– Що ж із ними всіма тут сталося? – замислено 
промовив Максим. 
– Можливо, газ якийсь токсичний запустили або 
поїли отруйної їжі, – майор потер пальцем шар пилу на 
книжковій полиці. – Без експертизи не довідаємося. 
Раптовий гуркіт дверей та тупіт ніг змусив усіх 
стрепенутись. Всі, хто був у кімнаті, швидко повиходили 
у коридор, аби побачити тих, хто біг їм на зустріч.  
Просто на майора Титаркевича налетіла задихана 
доктор Ковальська. Вона навіть не встигла вивільнитися з 
гідрокостюму, скинула лише ласти. Її красиве біле волосся 
шовковими локонами спадало на рожеве, спітніле обличчя.  
За нею, немов навіжені, мчали Софія Крижанівська та 
механік Микитів. 
– Що сталося?– cполохано запитав Марченко. 
– Якесь лихо на станції? – майор суворо поглянув на 
новоприбулих. 
– Ні, видихнула біологиня. – Ми дослідили зразки кісток загиблих моряків із підводного човна і тепер 
знаємо, що вбило їх усіх. 
Ковальська жестом руки вказала на труп жінки, що 
лажав на початку коридора. 
– І що ж? – обличчя майора напружилося і скам’яніло. 
– Вірус. Якийсь різновид геморагічної лихоманки,  
можливо - ебола, – промовила Ковальська. 
А лікар Крижанівська, відсапавшись, додала: 
– Ми проаналізували мікроструктуру кісткової ткани- 
ни і дослідили фольманові канали й сліди від капілярів,  
що живили кістковий мозок... 
– І?! – нетерпляче обірвав лікарку професор Ткач. 
– І виявили, що смерті передували значні руйнування 
всіх судин організму, від магістральних артерій до дріб- 
них капілярів, – завершила Ковальська. 
Максим миттєво уявив у своїй свідомості зображення 
зройнованих судинта суцільні крововиливи, які виникають 
при ураженні Еболою і судомно проковтнув слину та 
облизав сухі губи. 
– О Боже! – вигукнув Марченко. – Ми в небезпеці?  
Яка ймовірність, що ми заразилися? 
– Невисока, проте вона є, – сказала Ковалська,  
втомлено обіпершись на двері. – Геморагічні лихоманки 
надзвичайно заразні, проте без носія швидко гинуть у 
зовнішньому середовищі. А тут, я так розумію, вже багато 
десятиліть життя цілковито відсутнє. 
– Отже, ви вважаєте, що ризики мінімальні? – запитав 
майор у Ковальської. 
– Для певності проведемо кілька тестів. Ми принесли зі 
станції обладнання, – врівноважено та впевнено провадила 
лікарка Крижанівська, чим заспокоїла полярників.