Глава 9

Глава 9
– Ми поняття не маємо, як ці двері відчинити! Вони 
сконструйовані за принципом банківського сховища або 
входу до протирадіаційного бункера. Візуально немає 
жодного сліду від замка чи бодай якоїсь ручки. 
Системний механік Микитів, винувато розвівши 
руками, стояв перед професором Ткачем, Остапом 
Марченком та майором Титаркевичом. 
– Ну, не з серединижвона відчиняється? – роздратовано 
вибухнув професор.– Можливо, має бути якийсь пульт для 
дистанційного відчинення. 
– Дистанційний пульт на нацистській базі? – недовірливо перепитав дизеліст-електрик Григорій Сало. –  
Тоді ще не було таких технологій. 
– У тому то й річ, що база – не є нацистською, і навіть 
не німецькою, – сказав начальник станції Марченко. – Ми 
з професором перебрали більшу частину документації 
з підводного човна і виявили, що останні документи 
датуються 1971 роком. 
– І що? – майор допитливо подався уперед, – кому 
належала база? 
Професор Ткач, залишаючи відлуння, покрокував до 
масивних, металевих, люкоподібних дверей і, провівши 
по по них рукою, обернуся до всіх: 
– Ви чули що-небудь про нацистську організацію 
„ОDЕSSA”? 
– Вона чимось пов’язана із нашим південним 
українським містом? – запитав майор. 
Професор весело засміявся: 
– У такий же спосіб, як відомий футболіст Шевченко із 
нашим геніальним Кобзарем: в них однакова назва, проте 
це – цілком різні поняття. О. D. Е. S.S.A. – це Оrganisation  
der ehemaligen SS – Angehorigen (Організація колишніх 
членів СС). Отже, багато колишніх есесівців втекли після 
1945 року з Німеччини і створили, переважно в Південній 
Америці, мережу нацистських організацій для подальшої 
боротьби за свої ідеї. 
– Тобто, це вони заснували цю базу? – не вгавав 
Титаркевич. 
– Якщо бути точним, то базу таки заснували німецькі 
нацисти, – пояснив Ткач, – мабуть, ще наприкінці 1930- 
х років. Ми завжди здогадувалися про існування таємної 
нацистської бази в Антарктиді, проте вважали, що вона розміщувалась десь у Новій Швабії. Це Земля Королеви 
Мод, яка омивається морем Лазарєва.  
– Іншими словами кажучи, колишні есесівці 
запозичили цей підводний бункер, як прямі послідовники 
нацистської ідеї? – запитав Марченко. 
– Саме так, – погодився Ткач, – у документах не йдеться 
про рід діяльності цього підводного бункеру, проте можна 
стверджувати достовірно: база функціонувала від 1945 по 
1971 роки. 
– Намконче требапотрапитидосередини! – пристрасно 
вигукнув Марченко. 
– Може, застосуємо вибухівку? - запропонував не- 
впевнено майор. 
– Небезпечно! – зауважив механік Микитів. – Все 
склепіння нам на голови завалиться. 
– Панове, – вперше подав голос Максим, який стояв 
неподалік, – коли я тут під водою підпилвав до пірсу, то 
мою увагу привернула дивна ділянка скелі. Все навколо 
заросло різними наростами та водоростями, а там – майже 
ідеальний гладкий камінь. 
– Справді? – захвилювався майор. – То чого ж ти досі 
мовчав? 
– Я не надав цьому жодного значення,– зінався 
Максим. – Просто здивувався. А тепер, коли почув про 
дистанційне управління входом, то подумав, що варто 
ретельно оглянути це місце. 
– Швидко в воду! – вигукнув майор і кинувся до 
спорядження. 
Через п’ятнадцять хвилин Максим, майор та Остап 
Марченко вже в аквалангах підпливали до вказаного 
місця, підсвічуючи собі шлях потужними ліхтарями. Коли наблизились впритул до скелі, то під прожектором світла 
стала помітна тонка смуга розз’єднання між скельною 
породою. Майор дістав ніж і, засунувши його в проріз,  
із певним зусиллям підважив. Невеличка кам’яна плита 
відділилася від скелі. Дайвери побачили металевий 
важіль, який зовні нагадував стоп-кран у потязі. Не 
вагаючись, майор потягнув його на себе. У середині, за 
масивними дверми щось голосно кнацнуло, і двері на 
декілька сантиметрів відійшли в бік. Дизеліст та електрик,  
що стояли поруч, побачивши відімкнуті двері, радісно 
закричали і побігли до пірсу зустрічати своїх колег і 
допомогти їм вилізти з води. 
А в цейже час, біолог АмеліяКовальська, перебуваючи 
в лабораторії станції Вернадського, схилилася над 
мікроскопом і ретельно розглядала зразок препарованого 
матеріалузлюдськоїкістки, періодичнощосьзанотовуючи.  
Раптом вона різко відскочила під приладу, а тоді ще раз 
припала очима до тубуса. Коли вона випросталася знову,  
то обличчя її зблідло, а тонкі губи тремтіли. 
– О Боже! – прошепотіла Амелія. –Потрібно негайно 
усіх попередити. На підводній базі смертельна небезпека!