Глава 7

Глава 7
Електричне світло прожекторів відбивалося від води 
і відображало дивні ігри тіней на стінах гроту, немов 
Платонівська алегорія щодо примарності людського 
знання про світ. Тільки тепер дослідники змогли реально 
оцінити масштаби печери, в якій опинилися. Від землі до 
склепіння було близько п’ятнадцяти метрів в найвищій 
точці, а тому Макс припустив, що тут зміг би поміститися 
лайнер, яким вони дісталися Антарктики. Кожен рух,  
кроки та голоси відлунювали гулкими звуками навкруги.  
Професор Ткач та Марченко вирішили насамперед 
проникнути в субмарину, що притягувала до себе увагу 
своєю мовчазною таємничістю. 
– Це один із найпоширеніших типів німецьких 
підводних човнів у часи другої світової війни, його серія 
УІІ-В. Німецький підводний флот мав близько семисот 
таких субмарин. Ця – ззовні непогано збереглася.

Сказавши це, професор Ткач перескочив із бетонового 
пірса на човен, намагаючись не втратити рівноваги 
на вологій обшивці. За прикладом професора стали 
перебиратись інші учасники групи. 
Наблизившись до великої металевої башти, професор 
вчепився руками в маленькі поручні і почав прудко 
підійматись драбиною вверх. 
– Люк відчинений! – радісно вигукнув він. 
– Стійте на місці! – різко крикнув майор Титаркевич. –  
Вхід може бути замінованим. 
Порівнявшись із Ткачем, він ретельно оглянув великий 
круглий отвір, освітив прохід ліхтариком, а тоді сказав: 
– Я лізу першим і все перевірю. Якщо все гаразд, –  
передам вам по рації, щоб ви всі спустились донизу. 
– Гаразд, – неохоче буркнув Ткач, роздратований тим,  
що в нього відібрали право першопрохідця. 
– Максиме, замною! – короткоскомандувавТитаркевич 
і почав спускатися до проходу. 
Макс хутко піднявся на башту і вирушив слідом за 
командиром. Спустившиь, він побачив Титаркевича в 
тісній кімнатці, на стінах якої було повно колесоподібних 
важелів, кнопковихвимикачівтаприладівізциферблатами.  
Майор із замисленим обличчям розглядав панелі 
управління, а також роздивлявся на всі боки. 
– Це, мабуть, бойова рубка, – неголосно висловив він 
своє припущення і, увімкнувши радіопередавач, повідомив: 
– Тут цілком безпечно, професоре, можете 
приєднуватись. 
– Тільки тісно, майже як у танку, – додав Максим. 
– Ти ще скажи, що тобі довелось у танку побувати? –  
іронічно посміхнувся майор.

– Довелося. На Харківському танковому заводі. Нас на 
екскурсію возили. 
– Гм... – тільки й пробурмотів майор. – Ходімо далі. 
Пройшовши через великий круглий люк, вони 
опинилися в більшому від попереднього приміщенні, за 
яким було видно ще одне, подібне. 
– Ой! – вигукнув Макс. – Я на щось наступив. 
Водночас почувся характренй хрускіт, немов від 
розламаної яєчної шкаралупи. 
– Оце так! – здивовано сказав майор. – Це скелет,  
очевидно, моряка. Бачиш? Чорнаформа на ньому непогано 
збережена. 
– Так, що тут у нас? Ага, дизельний та акумуляторний 
відсіки. 
Це професор Ткач, згинаючи шию, входив до каюти,  
а позаду його супроводжували Софія Крижанівська та 
Остап Марченко. Відразу стало дуже тісно. 
– О Боже! – скрикнула лікарка і прикрила губи рукою. 
– Ні до чого не торкатися! Пізніше все детально 
сфотографуємо та обстежимо.- Ткач посвітив ліхтатем 
далеко попер себе. 
– Там кормовий торпедний відсік, – сказав майор,  
повертаючись обличчям до товариства. – Порожній. 
– Тоді повертаймося у протилежний бік. 
Професор без зайвих люб’язностей обійшов лікарку і 
попрямував до круглого проходу. 
***** 
– Тут – ще чотири трупи, – констатував Максим, – всі 
померли у своїх ліжкомісцях.

– Це відсік для офіцерів, – замислено промовив 
професор Ткач, потираючи пальцями помітну щетину на 
своїм підборідді. – Форма, що на моряках не є німецькою.  
Моряки Крінгсмаріне8 носили темносиню форму, лише 
офіцери – чорну, а тут – якась зовсім інша. 
– Ви помітили, що написи на приборних панелях 
іспанською мовою? – додав Максим. 
– Крім того, і сам човен, і обладнання і навіть одежа 
на трупах добре збережені. Від часів другої світової все 
давно зітліло б. 
Остап Марченко провів рукою по металевих трубах,  
прикріплених до стелі. 
Вентиль на люкові до каюти капітана спочатку 
не піддавався, проте коли Марченко відступив і дав 
можливість майору Татаркевичу взятися до справи, той зі 
скрипом перекрутився і відчинив замок. 
Тіло капітана перебувало на дерев’яному кріслі за 
відкидним столиком. Білий капітанський кашкет був надто 
великим і покривав більшу частину черепа. Кістляві руки 
лежали на купі якихось паперів, розкиданих на столі. 
– Якийсь „Летючий голландець”, інакше й не сказати,  
– пробелькотів начальник станції, – одні мертв’яки. 
– Не подобається мені це все... – Крижанівська 
стурбовано поглянула на свого шефа.  
– Якщо вам страшно, то йдіть до всіх інших, –  
Марченко добродушно погладив лікарку по плечі. – Тут у 
цій підводній могилі мені і самому моторошно. 
– Ні, Остапе Сергійовичу, я зовсім про інше, – обличчя 
лікарки стало дуже серйозним. – Тут повно трупів іжодних 
ознак насильницької смерті. Отже, якщо це не колективне 
8 Йдеться про географічну широту 58 34’ 49” південної широти

самогубство, що надто малоймовірно, тоді причини може 
бути лише одна... 
– Яка? – майор і начальник станціїзапитали одночасно. 
– Інфекційцна хвороби, якась епідемія, що за лічені 
години охопила екіпаж субмарини і в короткім часі 
відібрала в них життя. Хоч я не судмедексперт, проте це 
очевидно. 
– О Боже! – вигукнув професор. – Це небезечно? 
– Судячи зі стану трупів, а в них повністю відсутні 
м’які тканини, від моменту загибелі минули, щонайменше,  
десятки років. Так що небезека – мінімальна. Я візьму 
зразки для детального аналізу. 
Промовивши це, лікарка одягнула гумові рукавички 
і відламала фалангу мізинця в скелета капітана, після 
чого помістила зразок у спеціальний пластиковий міні- 
контейнер. 
– Ви що – готувалися до чогось подібного? – вражено 
запитав Максим у лікарки. 
Софія Крижанівська, наносячи напис маркером на 
контейнер, відповіла: 
– Ми очікували, що на базі, ймовірно, будуть 
трупи, відповідно передбачили потребу в біологічних 
аналізах. І в Остапа Сергійовича і в Амелії Ковальської 
достатньо кваліфікації, щоб здійснити якісні лабораторні 
дослідження на нашій станції. 
– Я заберу також всі папери капітана, а ще – бортовий 
журнал. 
Ткач почав згрібати зі столу старі пожовклі листки. 
– Це все іспанською мовою, – зауважив Макс,  
зазираючи професорові через плече. 
– Дійсно – і це проблема, – заклопотано сказав професор. – Я володію німецькою, англійською і навіть 
французькою, а от іспанською, на жаль, ні. 
– Дрібниці, – сказав Марченко, який оглядав ка- 
пітанську шафу і повернувся до Ткача. – У нас половина 
співробітників вільно володіє цією мовою, в тому числі і 
ваш покірний слуга. 
– Це втішає, – кисло відповів професор.  
– Ой, а хто це? – Максим вказав рукою на чорно-білий 
портрет якогось чоловіка на стіні. 
– А це, молодий чоловіче, грос-адмірал Карл Деніц.  
Багаторічний командувач Військово-морських сил 
нацистської Німеччини і, так би мовити, батько підводного 
флоту Рейху. Якщо Канаріс, про якого я вам розповідав,  
був особою суперечливою та неординарною, то Деніц 
– однозначно військовий злочинець. Його субмарини 
гуртувалися у так звані „Вовчі зграї” по 7-10 човнів і 
топили усі, які змогли, військові та мирні торгові судна по 
всій Атлантиці. На його совісті – десятки тисяч загиблих,  
а про матеріальні втрати союзників я вже мовчу. 
– І що – його стратили після перемоги? – поцікавився 
Макс. 
– Уяви собі, що ні! Він відсидів 10 років у в’язниці 
і вийшов на волю. Навіть домагався військової пенсії за 
свою службу на флоті. 
– Ну, нічого собі, – обурилась лікарка, – як таке 
можливо? 
– Все просто, – Ткач закінчив збирати папери. – У 
нього були чудові адвокати. 
– Гаразд, поки що достатньо, – сказав Марченко. –  
Підіймаймося до своїх, механіки мабуть уже увімкнули 
освітлення у гроті.