Глава 6

Глава 6
Після обіду всі полярники подалися готувати 
обладнання для занурення. З усіх кінців станції долинав 
тупіт ніг та грюкання дверей. Майор взявся допомагати 
електрикупакуватиуводонепроникнуплівкуакумуляторні 
батареї та кабелі з електропровідкою. Професор Ткач про щось розмовляв із начальником станції, часто 
жестикулюючи руками, а Максим, поскладавши свої речі 
в кімнаті, яку надали йому й Титаркевичу, насвистуючи 
якусь популярну мелодію, одягнувся і вийшов на двір. . 
В очі вдарило яскраве сонячне проміння. Ніщо не 
нагадувало про вчорашній шторм, а легкий свіжий 
вітерець, який знімав брижі на спокійних прибережних 
водах, був навіть приємним.  
Станція „Академік Вернадський” складалася із кіль- 
кох великих споруд та складських будівель. На великій 
таблиці біля входу красувався напис із червоних літер:  
„Ласкаво просимо на станцію „Академік Вернадський”. 
Повернувши за ріг будинку, Макс зауважив на віддалі 
кількасот метрів величезну колонію пінгвінів, які нагадували 
ліліпутів, що висипали на площу у якихось пташиних пот- 
ребах. Їхнякумеднакачинаходавикликаламимовільнуусміш- 
ку. Вони то ходили колами один поза одного, то наближались 
до берега і спритно пірнали в холодну воду. Вітер доносив 
крики і різкий запах їхнього посліду. 
„Своєрідне сусідство”, – подумав Макс, роззираючись 
навколо.-« Жанна, яка полюбляє витончені аромати наврят 
чи змогла жити поруч із такими запахами.» 
Прибережний лід розтопився, оголивши сіро-бурі 
кам’яні брили. Проте переважна частина острова лежала 
під панциром масивного льодовика, який височів над 
дахами станції, місцями прорізаний чорними зубцями 
скелястих гір. Максим пригадав із лекції, почутої на 
лайнері, що весь архіпелаг Аргентинських островів,  
до числа яких входить і острів Галіндез, складається 
із п’ятдесяти частин суші різного розміру: від досить 
великих до малих скель, що височіють посеред моря.

Прогулянку Макса перебив вигук майора, який 
нетерпляче махав йому рукою. Позаду столяи професор 
Ткач і метеоролог Михайло Казанович. 
– Ти що – на екскурсію приїхав? – сердито буркнув 
майор. – Хто – як ти думаєш – повинен нести твоє 
спорядження? Я чи професор?  
– Вибач, Вадиме: вийшов, ніби на хвилинку, і так 
захопився, що забув про час. 
Максим винувато поглянув на шефа.  
– Це в нас буває, – підтвердив метеоролог. – Тут час 
пливе зовсім по-іншому, ніж у містах. 
Полярники із важкими пакунками та сумками пішли 
до пристані, де на них чекали два великі надувні човни 
типу „Зодіак”. На господарстві залишився тільки кухар,  
бо наука наукою, а вечерю ніхто не скасовував, і геофізик 
Тильний, оскільки на його ведмежі габарити не знайшлося 
гідрокостюма. 
***** 
Вода в морі Беллінсгаузена виявилася прозорішою,  
ніж у Чорному, як і багатство підводного світу. Протягом 
тих кількадесят метрів, які Максим проплив від місця 
занурення до входу в грот, він встиг побачити кілька риб 
та морську зірку на кам’ятистому дні.  
Гігантська підводна печера, немов пащека міфічного 
чудовиська, зустріла загін дослідників непроглядною 
темрявою. Ввімкнені ліхтарі давалиможливість збільшити 
видимість на кілька метрів у цьому царстві вічного мороку.  
Нарешті, ласти Остапа Марченка почали підніматись все 
вище, з чого Макс зробив висновок, що група – на місці і треба спливати. На поверхні темної води аквалангісти 
постягали з облич маски і, згуртувавшись біля пірсу,  
чекали на всю команду. 
– Микитів та Сало! – віддав наказ Марченко –  
Починайте встановлювати акумулятори та монтуйте 
освітлення. Всі інші – впорядкуйте своє підводне спо- 
рядження і поскладайте компактно все в одному місці.  
– Усівашівипірнули? – запитавТитаркевичвдиректора,  
відчуваючи відповідальність за безпеку співробітників.  
– Ще нема Амелії Ковальської, – відповіла лікарка 
Крижанівська. – Вона запливла до грота останньою. 
– Дивно, вже всі зібралися, де її носить? – вже починав 
сердитися начальник.  
– Я піду по неї, – сказав майор і в натягнув на обличчя 
маску. 
В цю хвилину вода поруч завирувала і серед тисяч 
повітряних бульбашок з’явилася голова аквалангістки. 
– Ви змушуєте на себе чекати, – зауважив майор жінці,  
котра повільно стягувала маску.  
– Перепрошую, шановне товариство, – сказала Аме- 
лія з легким польським акцентом, – але на дні тунелю я 
помітила дивний вид водоростей, аналогів яким ще не 
зустрічала. Звісно, що я не могла пропливти повз них. 
Максим побачив, що з-під маски гідрокостюма на 
майора дивилась трішки лукавим поглядом молода 
жінка із витонченим обличчям та красивим білим 
волоссям, що місцями промокло від морської води.  
Майор Титаркевич, завжди рішучий та вимогливий 
керівник, тепер якось зніяковів і часто закліпав очима,  
а тоді тихо пробелькотів: 
– Вибачте, але ми за вас переживали...

– О, це даремно! –виплив із темної частини гроту 
іхтіолог Джус. – Це, власне, Амелія відбила мою 
багатостраждальну особу з смертоносних обіймів 
морського монстра, в цьомужсамому тунелі. Її сміливістю 
можна лише захоплюватись.... 
– Ну, годі теревенити! – обірвав усіх професор Ткач.  
– У нас попереду чимало роботи. 
Не чекаючи ні на кого, він сам рушив до пірсу і почав 
вилазити з води. Час від часу він поглядлав на темні 
контури величезної субмарини, яка, немов мертвий 
гігантський кашалот, нерухомо застигла на воді поруч із 
причалом.