Протей

Глава 5

Глава 5
2 грудня. Острів Галіндез 
Українська полярна станція 
„Академік Вернадський” 
– Ви і уявити собі не можете, як ми вас чекали! Весь 
наш колектив згорав від нетерпіння, рахуючи години і 
навіть хвилини до вашого прибуття, адже ми отримали 
суворий наказ з Києва : без вашої присутності в грот не 
входити!  
– Так, мені це відомо, – відповів професор Ткач,  
ідучи довгим коридором поряд із невисоким, сивим 
бороданем із високим чолом та гачкуватим носом. Той 
відрекомендувався, як Остап Марченко – біохімік та 
начальник станції. Вадим Титаркевич із Максимом ішли 
за ними слідом, розглядаючи численні фотографії на 
стінах з історії освоєння Антарктики. 
– Проте ми часу даремно не втрачали і дослідили 
затонулу баржу, у якій виявили залишки тіл майже 
трьохсот ув’язнених.- Марченко оглянувся через плече на 
гостей. 
– То баржа справді німецька? – подав голос майор. 
– Так, коли все закінчиться, ми обов’язково залучимо 
до досліджень німецьку сторону, – пообіцяв начальник 
станції. – Це ж їхня історія...  
– На жаль, ганебна, і вони досі, через стільки 
літ пожинають результати жорстоких вчинків своїх 
співвітчизників. – Ткач оглянувся, щоб переконатись, чи 
його супутники ще ідуть за ним. 
Начальник станції зупинився біля дерев’яних дверей і,  
відчинивши їх, звернувся до гостей:

– Тут у нас щось на зразок їдальні. Весь штат 
полярників зібрався, щоб познайомитись із вами і почути,  
якими будуть подальші наші дії. 
Максим, професор Ткач та майор зайшли в досить 
простору кімнату. На накритих столах парували страви, а 
дванадцятьпостійнихмешканців станції – десятьчоловіків 
та дві жінки – святково одягнені, уважно дивились на 
новоприбулих. 
– Ви на честь нашого приїзду зодягнули краватки та 
метелики? – запитав Макс у начальника станції. 
– Не зовсім... – зніяковівши, повільно відповів 
Марченко. – Це традиція у нас така, ще від часів англійців,  
коли тут була станція „Фарадей”, щосуботи влаштовувати 
святковий обід, при повній параді, так би мовити7 

– Ми надзвичайно раді вашому приїзду! – наперед 
вийшла коротко підстрижена брюнетка середніх літ і з 
приємним усміхненим обличчям, одягнена у темне дов- 
ге плаття – Уявіть собі наші настрої, коли здійснили,  
можливо, відкриття століття і при цьому – не маючи змоги 
його досліджувати! 
– Оксана Петрів, наш геофізик, – відрекомендував 
жінку Марченко. – А це її колега, теж геофізик, Валерій 
Тильний. 
Високий і огрядчий чолов’яга, немов борець сумо, з 
округлим привітним обличчям, потис руки гостям. 
Далі науковці по черзі підходили до гостей і називали 
себе, завершуючи знайомство рукопотисканням. 
– Михайло Казанович, – дзвінко промовив молодий 
7 До 1996 роуц станція мала назву „Фарадей” і належала Великобританії.  
У лютому 1996 року Україна викупила станцію у англійців за символічну  
плату – 1 фунт стерлінгів.

кучерявий полярник із густою темною бородою, – метео- 
ролог та одесит. 
– Охо-хо, Мишо! То одеське походження вже тепер 
можна і до наукового ступеня прирівнювати!–пожартував 
геофізик Тильний, і всі весело розсміялися. 
З технічного персоналу станції тут були присутні 
та невимушено спілкувались за столом: системний 
адміністратор зв’язкуВалерій Макаров, дизеліст-електрик 
Григорій Сало, системний механік Володимир Микитів,  
кухар Борис Харченко та лікар Софія Крижанівська.  
При знайомстві з ними Максим відзначив їхню простоту 
та відкритість, і через декілька хвилин спілкування усі 
присутні почувалися старими знайомими. 
– А це наша гордість, – урочисто проказав начальник,  
– наш іхтіолог Тарас Джус. Саме йому ми зобов’язані 
відкриттям підводної печери і ймовірно німецької 
секретної бази. 
– Ну що ви, Остапе Сергійовичу! – сказав науковець,  
опустивши очі. – Це все наша польська колега, Амелія 
Ковальська, а якщо вже точніше, то гіганстський кальмар 
Mesonychoteuthis hamiltoni. Ех! Який то був екземпляр, ви 
б тільки бачили! Шкода, що ми його упустили. 
– Ти дякуй Богові, що взагалі живим залишився!  
Монстр прокусив твій гідрокостюм і небезпечно трав- 
мував ногу. Ми ледви тебе з того світу повернули.- Молода 
русява лікарка Крижанівська з осудом подивилася на 
іхтіолога, дивуючись його легковажності.  
– Між іншим, доктор Ковальська повинна сьогодні 
приїхати. Вона дала підписку про нерозголошення 
таємної інформації і дуже хоче взяти участь у дослідженні 
гроту.

Ці слова Марченко адресував майору Титаркевичу, а 
він у відповідь кивнув головою. Після цього настала черга 
представитись професорові Ткачу, Вадиму Титаркевичу 
та Максиму. Майор сказав коротко: „Представник 
Міністерства Оборони”, а Макса відрекомендував як 
свого помічника.  
Під час невимушеної та дружньої бесіди кухар поклав 
на стіл велику тарелю із гускою, запеченою з рисом та 
яблуками, а начальник станції виставив темно-зелену 
пляшку віскі. 
– Остапе Сергійовичу, ти що? – обурливо здивувався 
зв’язківець Макаров. – Та ми ж ще сьогодні плануємо 
занурюватись, якщо гості, звичайно, не проти. 
Майор і Максим допитливо поглянули на професора 
Ткача, якому дуже важко дався морський перехід із 
Ушуайї. Проте Ткач мав доволі бадьорий вигляд і його очі 
випромінювали живий науковий ентузіазм. 
– Звичайно, не проти! – сказав він. – Ми навіть хотіли 
просити вас, щоб якнайшвидше розпочати дослідження. 
Слова професора викликали радісне піднесення 
всього колективу. Було помітно, що всіх підточував 
хробак цікавості: що сховано там, глибоко під водою, за 
запечатаними металевими ворітьми?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше