Глава 5
2 грудня. Острів Галіндез
Українська полярна станція
„Академік Вернадський”
– Ви і уявити собі не можете, як ми вас чекали! Весь
наш колектив згорав від нетерпіння, рахуючи години і
навіть хвилини до вашого прибуття, адже ми отримали
суворий наказ з Києва : без вашої присутності в грот не
входити!
– Так, мені це відомо, – відповів професор Ткач,
ідучи довгим коридором поряд із невисоким, сивим
бороданем із високим чолом та гачкуватим носом. Той
відрекомендувався, як Остап Марченко – біохімік та
начальник станції. Вадим Титаркевич із Максимом ішли
за ними слідом, розглядаючи численні фотографії на
стінах з історії освоєння Антарктики.
– Проте ми часу даремно не втрачали і дослідили
затонулу баржу, у якій виявили залишки тіл майже
трьохсот ув’язнених.- Марченко оглянувся через плече на
гостей.
– То баржа справді німецька? – подав голос майор.
– Так, коли все закінчиться, ми обов’язково залучимо
до досліджень німецьку сторону, – пообіцяв начальник
станції. – Це ж їхня історія...
– На жаль, ганебна, і вони досі, через стільки
літ пожинають результати жорстоких вчинків своїх
співвітчизників. – Ткач оглянувся, щоб переконатись, чи
його супутники ще ідуть за ним.
Начальник станції зупинився біля дерев’яних дверей і,
відчинивши їх, звернувся до гостей:
– Тут у нас щось на зразок їдальні. Весь штат
полярників зібрався, щоб познайомитись із вами і почути,
якими будуть подальші наші дії.
Максим, професор Ткач та майор зайшли в досить
простору кімнату. На накритих столах парували страви, а
дванадцятьпостійнихмешканців станції – десятьчоловіків
та дві жінки – святково одягнені, уважно дивились на
новоприбулих.
– Ви на честь нашого приїзду зодягнули краватки та
метелики? – запитав Макс у начальника станції.
– Не зовсім... – зніяковівши, повільно відповів
Марченко. – Це традиція у нас така, ще від часів англійців,
коли тут була станція „Фарадей”, щосуботи влаштовувати
святковий обід, при повній параді, так би мовити7
.
– Ми надзвичайно раді вашому приїзду! – наперед
вийшла коротко підстрижена брюнетка середніх літ і з
приємним усміхненим обличчям, одягнена у темне дов-
ге плаття – Уявіть собі наші настрої, коли здійснили,
можливо, відкриття століття і при цьому – не маючи змоги
його досліджувати!
– Оксана Петрів, наш геофізик, – відрекомендував
жінку Марченко. – А це її колега, теж геофізик, Валерій
Тильний.
Високий і огрядчий чолов’яга, немов борець сумо, з
округлим привітним обличчям, потис руки гостям.
Далі науковці по черзі підходили до гостей і називали
себе, завершуючи знайомство рукопотисканням.
– Михайло Казанович, – дзвінко промовив молодий
7 До 1996 роуц станція мала назву „Фарадей” і належала Великобританії.
У лютому 1996 року Україна викупила станцію у англійців за символічну
плату – 1 фунт стерлінгів.
кучерявий полярник із густою темною бородою, – метео-
ролог та одесит.
– Охо-хо, Мишо! То одеське походження вже тепер
можна і до наукового ступеня прирівнювати!–пожартував
геофізик Тильний, і всі весело розсміялися.
З технічного персоналу станції тут були присутні
та невимушено спілкувались за столом: системний
адміністратор зв’язкуВалерій Макаров, дизеліст-електрик
Григорій Сало, системний механік Володимир Микитів,
кухар Борис Харченко та лікар Софія Крижанівська.
При знайомстві з ними Максим відзначив їхню простоту
та відкритість, і через декілька хвилин спілкування усі
присутні почувалися старими знайомими.
– А це наша гордість, – урочисто проказав начальник,
– наш іхтіолог Тарас Джус. Саме йому ми зобов’язані
відкриттям підводної печери і ймовірно німецької
секретної бази.
– Ну що ви, Остапе Сергійовичу! – сказав науковець,
опустивши очі. – Це все наша польська колега, Амелія
Ковальська, а якщо вже точніше, то гіганстський кальмар
Mesonychoteuthis hamiltoni. Ех! Який то був екземпляр, ви
б тільки бачили! Шкода, що ми його упустили.
– Ти дякуй Богові, що взагалі живим залишився!
Монстр прокусив твій гідрокостюм і небезпечно трав-
мував ногу. Ми ледви тебе з того світу повернули.- Молода
русява лікарка Крижанівська з осудом подивилася на
іхтіолога, дивуючись його легковажності.
– Між іншим, доктор Ковальська повинна сьогодні
приїхати. Вона дала підписку про нерозголошення
таємної інформації і дуже хоче взяти участь у дослідженні
гроту.
Ці слова Марченко адресував майору Титаркевичу, а
він у відповідь кивнув головою. Після цього настала черга
представитись професорові Ткачу, Вадиму Титаркевичу
та Максиму. Майор сказав коротко: „Представник
Міністерства Оборони”, а Макса відрекомендував як
свого помічника.
Під час невимушеної та дружньої бесіди кухар поклав
на стіл велику тарелю із гускою, запеченою з рисом та
яблуками, а начальник станції виставив темно-зелену
пляшку віскі.
– Остапе Сергійовичу, ти що? – обурливо здивувався
зв’язківець Макаров. – Та ми ж ще сьогодні плануємо
занурюватись, якщо гості, звичайно, не проти.
Майор і Максим допитливо поглянули на професора
Ткача, якому дуже важко дався морський перехід із
Ушуайї. Проте Ткач мав доволі бадьорий вигляд і його очі
випромінювали живий науковий ентузіазм.
– Звичайно, не проти! – сказав він. – Ми навіть хотіли
просити вас, щоб якнайшвидше розпочати дослідження.
Слова професора викликали радісне піднесення
всього колективу. Було помітно, що всіх підточував
хробак цікавості: що сховано там, глибоко під водою, за
запечатаними металевими ворітьми?