Глава 4

Глава 4
1 грудня . Протока Дрейка. 
Якщо у південній півкулі настало літо, то це зовсім 
не означає, що воно прийшло до протоки Дрейка, хіба що 
в календарі. Бо коли Максим із Вадимом Титаркевичом 
відчинили двері і вийшли на верхню палубу, – їм у 
обличчя з несамовитим ревінням вдарив порив льодяного 
вітру з бризками морської води. Спеціалізовані мембранні 
куртки, рукавиці, балаклави та шапки, якими люб’язно 
забезпечив земляків в Ушуайї Павло Грабовський,  
тепер демонстрували свою високу якість. Завдяки їм 
людському тілу було тепло та комфортно. Лише обличчя,  
не захищене повністю окулярами, кожним сантиметром 
чутливої шкіри відчувало вплив пронизливого холоду,  
який панував над розбурханою океанською стихією.  
Згідно з офіційнми даними, які висвітлювались на 
великім табло в їдальні, шторм, що розгулявся в протоці 
Дрейка, сягнув семи балів. Величезний круїзний лайнер,  
на який Грабовський помістив своїх гостей, доволі стійко 
переносив штормові атаки п’яти-шестиметрових хвиль.  
Іноді відчувався помітний крен судна, тому, ходячи 
коридорами чи перебуваючи в каютах, пасажири мусили 
за щось схопитися, щоб не звалитися з ніг. 
Тримаючись обома руками за поруччя, Макс показав 
майорові на гребені величезних бокових хвиль, що,  
захлинаючись білою піною, розбивалися із гуркотом 
об металевий корпус корабля. Через завивання вітру 
та шум моря практично нічого не можна було почути 
від співрозмовника. Лишень різкий крик упритул 
давав можливість хоч якось комунікувати. Проте довго насолоджуватись розгулом стихії мандрівникам не 
довелось. Якийсь моряк, із великими труднощами 
пересуваючись верхньою палубою і побачивши туристів,  
майже силоміць заштовхав їх до коридора. Він ще якусь 
мить викрикував їм у спини гнівливі іспанські вислови,  
щедро приправлені не зовсім пристойними епітетами.  
Увійшовши до каюти, Макс та Вадим познімали верхній 
одяг та наблизились до ліжка, де, згорнувшись у позу 
ембріона, лежав знесилений професор Ткач. 
– Що, Євгене Олександровичу, не відпускає? – спів- 
чутливо запитав майор Титаркевич. 
Професор розплющив почервонілі очі і поглянув на 
своїх супутників затуманеним поглядом. 
– Клята морська хвороба... – простогнав він, – вона 
мене в могилу зведе! 
– Це все рецептори вашого вестибулярного апарату.  
Вони хворобливо реагують на зміни руху тіла і передають 
сигнали про це в мозок, – пояснив Макс професору. – Тому 
така негативна реакція. Дивно, що ліки, які нам роздали,  
вам зовсім не допомогли. 
Професор Ткач хотів щось прокоментувати, але замість 
цього, швидко витягнувши голову вперед, вибухнув 
черговим фонтаном блювотиння у відро біля ліжка. 
– Дайте мені спокій. – пробелькотів професор кволо, –  
і вимкніть це нестерпне світло. 
– Тримайтеся, Євгене Олександровичу, залишилось 
зовсімнебагато, завтра по обіді будемо на островіГоліндез!  
– Титаркевич легенько торкнувся плеча професора Ткача.  
Той більше не розлющував очей. Чоловіки обмінялись 
поглядами і вийшли в коридор.

****** 
Величезна їдальня круїзного лайнера в обідню 
пору була переповнена пасажирами. З усіх боків 
долинала англійська або іспанська мови, хоча можна 
було почути і німецьку, і навіть – японську. Туристи з 
усього світу, бажаючи ступити на мерзлу землю шостого 
континенту, придбали недешеві путівки за двадцять 
тисяч американських доларів і в передчутті незабутніх 
вражень окуповували шведські столи, накладаючи на таці 
різноманітні делікатеси, які нечасто зустрінеш навіть в 
деяких найвишуканіших ресторанах світу. 
Майор і його помічник, хоча й заплатили пів ціни 
за круїз, оскільки приєднались лише на передостанній 
зупинці перед Антарктидою, також насолоджувались 
усіма кулінарними благами переповнених наїдками столів.  
Набравши собі всього до смаку, вони прилаштувались за 
однимстоломізгрупоюдоволікомпанійськихамериканців,  
що жваво обговорювали цікаві морські теми. 
– Насправді протоку відкрив зовсім не Френсіс 
Дрейк, – розповідав, поїдаючи салат, кремезний чоловік з 
помітною сивиною, – це зробили іспанці ще в 1526 році.  
Просто ці землі виявилися настільки негостинними, що 
навіть найвідчайдушніші мореплавці дуже довго боялися 
сюди поткнути свій ніс. Дрейк сам заплив сюди тільки 
виключно через шторм, а вся його ескадра трагічно 
загинула. 
– А я ось чув, що навіть дотепер успішним 
проходженням протоки Дрейка моряки пишаються не 
менше, аніж альпіністи підкоренням Евересту! – додав 
інший турист з густою рудою бородою.

Сивочолий американець простягнув руку до соусу і,  
усміхаючись білозубою посмішкою, промовив: 
– За часів Королеви Єлизавети і до середини 
дев’ятнадцятого сторіччя кожному моряку, який подолав 
ці неспокійні води, належав срібний кульчик у вухо і 
безкоштовний кухоль віскі в будь-якому англійському 
порту. 
– Отакої! – залементували всі хором. – А нам також 
випаде така честь?  
– Ач, чого захотіли? – обурився розповідач. – Ви 
поїдаєте лангустів, заїдаючи фуагрою, а потім підете до 
елітного спа-салону і „несамовиті п’ятдесяті” споглядаєте 
через шкло ілюмінатора, попиваючи запашне бренді6 
. Ті 
ж, що гідні були найвищої відзнаки, стояли на мокрому 
квартердеці, який продувався морозними вітрами, і 
заледенілими руками стискали штурвал, уповаючи тільки 
на Боже милосердя та на свою моряцьку майстерність. 
– Маєте рацію, – тихо промовив підстаркуватий чо- 
ловік у чорних окулярах. – Моряки недаремно протоку 
назвали „старим людожером”: тут, на морському дні –  
покояться тисячі людських кісток. 
–Д окторе, – звернувся до нього рудобородий, – це ж,  
мабуть, найнебезпечніше місце на планеті, зважаючи на 
клімато-погодні умови? 
Науковець поправив окуляри на носі і відповів,  
розмішуючи цукор в горнятку з кавою: 
– Близько сорок мільйонів років тому утворилась ця 
протока, що поєднала води Тихого і Атлантичного океанів.  
Через це з’явилась потужна антарктична циркумполярна 
течія з надзвичайно холодною водою. Це в свою чергу 
6 Йдеться про географічну широту 58 34’ 49” південної широти