Глава 3

Глава 3
29 листопада 
Місто Ушуайя. Аргентина 
Шістдесятитисячне, найпівденніше місто планети 
мандрівників зустріло похмурою, вітряною погодою.  
Низькі, сірі хмари пролітали невисоко над морем, яке 
розбивало свої хвилі об доки найбільшого морського 
порту в регіоні. Величезний банер на головній вулиці 
міста засвідчував цікавий географічний факт: „Ushuaia  
– fi n del mundo” – „Ушуайя – край світу”. Насправді 
на Вогняній Землі, крім цього населеного пункту,  
розташовуються ще кілька рибацькитх поселень, проте 
їм не зрівнятися із цим портовим містом – туристичним 
центроміз готелями, ресторанамита власнимаеропортом.  
Щороку місто гостинно приймає всіх мандрівників,  
котрі подорожують навколо мису Горн, а також усіх, хто 
бажає відвідати Антарктиду: до неї звідси менше тисячі 
кілометрів.  
Прогулюючись вулицею „Сан-Мартен”, маленький 
загін із трьох осіб розглядав вітрини різноманітних 
магазинів, вивіски готелів та ресторанів. Величезні 
двоповерхові автобуси, час від часу проїжджаючи повз,  
спричиняли гуркіт та задимлення. Навколо міста велично 
височів гірський хребет із засніженими вершинами, які,  
немов гострі рифи, розпорювали похмуре полотно хмар.

У невеличкому сквері, біля входу до готелю „Los Andes”  
їх гукнув чоловік у темній шкіряній куртці і в чорнім 
картузі.  
– Ви часом не заблукали? 
Всі троє, не очікуючи почути рідну мову, здивовано 
оглянулись. 
– Павло Грабовський? – запитав майор. 
– Так, це я, – відповів чоловік, усміхаючись, і кожному 
по черзі потис руку. – Колишній військовий аташе 
посольства Радянського Союзу у Буенос-Аеросі. Після 
розпаду СРСР залишився тут, одружився, а тепер – на 
пенсії. Проте завжди готовий допомагати моєму давньому 
товаришу Степану Матвійовичу Головчуку. 
– Дякуємо щиро, нам допомога не завадить, – Вадим 
Татаркевич став поруч із колишнім дипломатом. 
– І що саме вам потрібно? – запитав Грабовський. 
– Насамперед, ми шукаємо місце, де б можна було 
гарненько пообідати, – весело сказав майор, – а то в животі 
у нас кишки грають марш. 
– А! Ну, це можна. Тут поруч – зразковий ресторан із 
морською кухнею. 
Через десять хвилин Максим, майор Титаркевич 
та професор Ткач, розчленовуючи гігантського краба,  
добували з нього ніжне рожеве м’ясо. Офіціант розставляв 
на столі салати та напої. 
– Отже, я так розумію, вам необхідно потрапити до 
Антарктиди? – запитав Грабовський, попиваючи чай. 
– Так, на острів Галіндез. Там – наша полярна станція,  
– Вадим припинив їсти і поглянув на співбесідника. –  
А також нам потрібна автоматична зброя і портативні 
передавачі зв’язку.

– Справді? – здивувався дипломат. – З ким же ви там 
хочете воювати? З пінгвінами?  
– Ні, – не підтримав жарту майор, – поруч зі станцією 
з’явилисябраконьєри, яківсуперечзаконодавствуполюють 
на китів, а недавно почали погрожувати персоналу станції.  
От нас і відрядили – підстрахувати полярників. 
– Гм, вирішуєте проблему самотужки, не створюючи 
зайвого галасу. Розумію. 
Грабовський глибоко замислився, щось метикуючи, а 
мандрівникам подали каву і шматки шоколадного торта. 
– Що ж, – порушив мовчанку професор Ткач, – кава 
тут незрівнянна. Це вже мені подобається.  
– І торти також! – додав Макс, витираючи губи 
серветкою. 
– Насолоджуйтесь, поки є можливість. В Антарктиді 
такого не буде, – Титаркевич і собі налив запашного напою 
з кавника. 
– Отже, друзі, – Грабовський обвів товариство 
поглядом. – Екскурсійні яхти і більші кораблі вирушають 
доАнтарктичного півостровамайжещодня. З цимпроблем 
не виникне, лишень щоб ви мали чим їм заплатити. А 
щодо спецспорядження... Їдьмо зараз на один невеличкий 
склад. Тут зовсім не далеко. 
Колишній дипломат підвівся з місця і жестом руки 
запросив усіх йти за ним. 
****** 
Павло Грабовський визирнув із вікна своєї старенької 
„Тойоти”, і сторож, упізнаваши його, відчинив металеву 
браму. Автомобіль в’їхав на територію припортових складів. Через декілька хвилин мандрівники стояли перед 
дверми нічим не помітного складу під номером 196.  
Господар хутко із брязканням перекрутив декілька разів 
замок і запустив усіх до середини. 
Склад був переповнений різним автомобільним 
мотлохом, а в центрі стояв старий вантажниймікроавтобус.  
Грабовський наблизився до великої металевої шафи і 
відчинив її навстіж. Очі в відвідувачів розбіглися від 
великої кількості стрілецької зброї на будь який смак, що 
містилася на стелажах. 
– Тут загалом європейські зразки двадцяти- 
десятирічної давності. Все в чудовім стані й готове до 
застосування. Ми взагалі-то це все колумбійцям продаємо,  
інколи з Венесуели та Мексики хтось навідується... 
Господар складу відійшов у бік, а його місце зайняв 
майор Титаркевич, очі якого заблищали від притаманного 
йому війського азарту. Максим також зацікавлено роз- 
глядав смертоносні експонати, натомість професор 
із відвертою байдужістю ледь повернув голову в бік 
арсеналу. 
– Щоб я луснув, якщо це не те, що нам потрібно! –  
вигукнуву Титаркевич і, потягнувшись, дістав AR-15 –  
американську напівавтоматичну гвинтівку.  
– Надійний екземпляр,- прокоментував Грабовський,  
- проте я вам рекомендую M 4 – автоматичний карабін.  
Калібр, 5, 56 міліметрів, уражаюча відстань – шістсот 
метрів. Додаються лазерний та оптичний приціли,  
глушник і тактичний ліхтар. 
– Знаю цю штурмову гвинтівку. Вона перебуває на 
озброєнні спецзагонів США, дуже гарний варіант, проте 
надто громіздкий, займає багато місця.

– Ну, тоді придивіться ось до цього, – порадив 
Грабовський. – Це Magpul PDR. Розробка 2012 року,  
перебуває на озброєнні спецсил НАТО, вага – всього 1,8  
кілограма, коробковий магазин та тридцять патронів 5,56  
міліметра. Невеличкий і компактний штурмовий автомат. 
– О! Це вже цікаво! – Титаркевич взяв у свої дужі 
руки тупоносий автомат, і склалось враження, що він –  
іграшковий. 
– Бракує солідності та ефектності, – зауважив Максим.  
– Якось дуже скромно. 
– Так і потрібно. Ми – військова розвідка, а не рота 
почесної варти. – Ці слова Вадим сказав Максимові на 
вухо і доброзичливо штовхнув його в бік. 
– То який ваш вибір? – запитав гостей Грабовський. –  
Ще є італійські „Spektre” та ізраїльські короткоствольні 
автомати для ближнього бою. 
– Ні, нам підходить Magpul. Беремо два стволи. А 
пістолети у вас є? 
– Тільки один варіант, чеський ЗІНГ-зацер, дев’ять 
міліметрів. Зате – в трьох екземплярах. 
Чудово! Також беремо, – запально відповів майор. –  
Євгене Олександровичу, готуйтеся: я незабаром навчу вас 
влучно стріляти. 
Га? Що? – розсіяно перепитав науковець, який глибоко 
поринув у якісь свої думки. 
– Кажу, що вам за інструкцією також належиться мати 
зброю, – поплескав майор професора по плечах. 
Я ніколи ні в кого не стріляв і навіть ні з ким не бився,  
– злякано подивився Ткач на чорну сталь пістолета. 
Як колись ще в Союзі говорили: „Краще старенький 
ТТ, ніж дзюдо і карате”, – весело засміявся Грабовський. –