Глава 2

Глава 2

– Знайомтесь, це – Євген Олександрович Ткач, доктор 
історичних наук, професор, один із найкращих наших фахівців з історії другої світової війни, а також – з усіх 
інших тем, які мають стосунок до нацистської Німеччини. 
Чоловіку, якого генерал Головчук відрекомендував 
Максимові, було років сорок. Він мав похмурий вигляд,  
а його чуприна вже бралася сивиною. Професор ледь 
помітно кивнув, вітаючись, а господар кабінету важко 
опустився у своє крісло. 
– Степане Матвійовичу, хотілося б знати, з чим 
ми будемо мати справу? –спитав майор Титаркевич. У 
класичному темному костюмі й при краватці, він сидів 
праворуч від шефа. Навпроти розмістились Максим та 
професор Ткач. 
– Отож, – Головчук сухо кашлянув, – як ви вже знаєте,  
завтра ви всі вирушаєте до Антарктиди. Політ буде 
приватним, із декількома пересадками. На жаль, прямої 
доставки на шостий континент ми собі дозволити не 
можемо. В Ушуайї з вами сконтактується наша людина,  
яка допоможе вам дістатися станції Вернадського та 
посприяє із необхідним спорядженням. 
Генерал багатозначно поглянув на Титаркевича, а 
майор при цьому ледь помітно кивнув головою. 
– Пане генерале, окресліть, будь ласка, мою місію у 
цій поїздці, – озвався професор Ткач, – бо я, якщо чесно,  
взагалі не розумію, для чого вам там можу знадобитися?  
– Терпіння, Євгене Олександровичу, терпіння... –  
розвідник підняв праву руку і усміхнувся. – Ви всі зараз 
про все дізнаєтесь. Два дні тому наш морський біолог із 
польською колегою, поруч із землею Грехема натрапили 
на затонулу німецьку баржу часів другої світової війни. У 
баржі знайдено повно людських скелетів. За приблизними 
підрахунками, там загинуло близько трьохсот чоловік. На баржі не виявлені видимі пошкодження і вона ймовірно 
була затоплена навмисно. 
– Нічого собі.... – видихнув професор. 
– Цеще не все, – вів далі генерал, – поруч було виявлено 
величезний підводний грот, у якому, уявіть собі, оселився 
гігантський кальмар. Цього монстра біологи прогнали не 
без пригод, а у гроті натрапили на покинутий німецький 
підводний човен та таємну базу. Наші вчені-полярники 
ще не проникали туди, а з нетерпінням чекають на вас. Бо 
ніхто не знає, що там, у середині, може бути. Проте сама 
баржа із субмариною – це вже сенсація, про яку поки що 
ніхто не знає. 
Головчук застережливо підняв вказвний палець і 
пильно обвів усіх холодним поглядом. 
– А ви впевнені, що ми впораємося? – стурбовано 
запитав професор, потираючи чоло. 
– Цілком. На станції „Вернадський” є ще десять 
полярників. Вони готові допомагати вам у роботі. Всі вони 
науковці – геофізики, метеорологи, біохіміки та інші вчені.  
Всі мають ступені докторів наук, так що вам буде легко з 
ними співпрацювати, – пообіцяв професорові генерал. –  
Ви, Євгене Олександровичу, відповідатимете за наукову 
частину операції. А Вадим бере на себе організаційні та 
безпекові питання. 
– Слухаюсь, пане генерале. 
– А я? – скромно озвався Максим. 
– А ти, мій юний друже, – генерал підвівся з крісла 
і, підійшовши до хлопця, поклав руку йому на плече, –  
ти будеш помічником Титаркевича. Він – чудовий солдат 
та організатор, але потребує підтримки когось із адептів 
науки, кому міг би довіряти. Крім того, навики підводного плавання там, куди ви вирушаєте, знадобляться найбільше. 
– Дякую за довіру, – відповів Макс, – сподіваюся стати 
корисним. 
– Тоді до праці, бо ще багато чого треба зробити.  
Зв’язок – через супутниковий передавач. 
Вслід за генералом всі повставали і покинули кабінет.  
Максимові було радісно на серці та злегка паморочилась 
голова у передчутті колосальних пригод. 
****** 
Літак „Боїнг-737” відірвався від землі, і потужна 
сила прискорення втиснула Максима та його попутників,  
Вадима й професора Євгена Ткача до спинок, змушуючи 
відкинути голови назад і заплющити очі. Коли авіалайнер 
вирівнявся, набравши висоту, Макс зауважив, що 
професор і далі продовжує сидіти пристібнутим пасками 
безпеки і напружено позираючи на всі боки. Виявляється,  
історик боїться перельотів. Дивно, бо генерал говорив,  
що той – чудовий драйвер. А тут професор сидів, міцно 
вчепившись за ручки крісла зімкнувши побілілі губи, а на 
його високім лобі виступили краплини поту. 
Євгене Олександровичу, літаки – це найбезпечніший 
вид транспорту, де вірогідність нещасного випадку нижча,  
ніж вдавитися під час обіду, – тихо запевнив професора 
майор Титаркевич, що сидів поруч. 
–Так, так, звичайно... –Тільки й зміг пробелькотіти 
професор і заплющив очі. 
Максим повернув обличчя до ілюмінатора і спостерігав 
за білою ковдрою хмар, яка щільно закривала землю.  
Його навпаки, перельоти серед небесної блакиті тільки заспокоювали. Пригадалася вчорашня розмова телефоном 
із батьками. Мама була налаштована проти антарктичної 
експедиції, наголошувала на важливості успішного 
складання іспитів у університеті. Будучи лікарем, вона 
переймалася його мабутнім фахом особливо. Батько,  
навпаки, підтримав його. Сказав: „Найперше Максим 
повинен стати справжньою людиною, чоловіком, а 
добрим фахівцем він і так буде, талант у нього в крові”.  
Отож, завдяки батькові, сімейна рада його на цю поїздку 
поблагословила. Правда, бабуся, Варвара Євдокимівна,  
намагалася передати терміново до столиці дві пари теплих 
шкарпеток, які не так давно зв’язала для улюбленого внука.  
Мовляв, це ж – Антарктида, а ноги треба тримати в теплі.  
Макс переконав її, що у військових цей елемент одягу –  
найтепліший, і тому проблем зі здоров’ям у нього не буде... 
У Мадриді, в часі очікування рейсу до Буенос-Аеросу,  
майор Титаркевич, виявивши милосердя, купив пляшечку 
французького бренді і розпив її із багатостраждальним 
професором. Обличччяостанньогопожвавилося, вкрилося 
рум’янцем, а сам він, перебуваючи в добрім гуморі, дещо 
призабув про своюаерофобіюі тепер захоплено розповідав 
про об’єкти своїх досліджень. 
– А ви знали, що багаторічний керівник абверу, вій- 
ськової розвідки нацистів Вільгельм Канаріс вважався 
доволі суперечливоюлюдиною? Професійний військовий 
моряк та талановитий розвідник, він зарекомендував 
себе палким прихильником Адольфа Гітлера. Водночас 
бурхливо реагував на звірства та військові злочини, які 
чинили війська СС чи гестапівці. В травні 1941 року 
він таємно допоміг декільком сотням євреїв виїхати із 
окупованої Данії, а п’ятнадцятого вересня того ж року надіслав гнівний лист у ставку фюрера, засуджуючи 
масові вбивства полонених у таборах смерті. Канаріс 
вважав, що така жорстокість може зашкодити інтересам 
Рейху. 
– Справді? – Титаркевич здивовано поглянув на 
історика. – Нас у військовій академії навчали, що адмірал 
Канаріс – злочинець. 
– Безперечно, – погодився професор. – Канаріс 
причетний до безлічі військових злочинів, проте 
Ізраїльські релігійні організації декілька разів навіть 
піднімали питання про визнання адмірала „праведником 
світу” за порятунок євреїв. 
– Дивно, – втрутився в їхню розмову Максим, – і як 
склалася його подальша доля? 
– Кепсько. В липні 1944 року його арештували, а 
через дев’ять місяців, 9 квітня, повісили, звинувативши 
в таємних перемовинах з англійцями, які він дійсно 
провадив, домовляючись про мир та краще майбутнє для 
Німеччини. 
– Тобто, він місяць не дожив до звільнення? – Максим 
відчув навіть жаль до головного розвідника нацистів. 
– Саме так, – погодився Ткач. – Нюрнбергський 
судовий процес був би для нього куди милосерднішим,  
ніж до його шефів. 
Професор торохтів ще майже годину, розповідаючи 
справді про цікаві історичні події з часів другої світової.  
Після того, як стюардеси роздали вечерю, а опісля 
вимкнули головне освітлення, більшість пасажирів 
поринула в сон. Професор заснув миттєво із блаженним 
виглядом на обличчі. Майор Титаркевич лишее дрімав,  
час від часу ледь розплющуючи очі і легенько плямкаючи губами. Попереду чекало ще одинадцять годин лету через 
Атлантику. Давні мореплаці долали цю відстань протягом 
місяця, а сучасним мандрівникам достатньо було однієї 
ночі.