Пролог

Епідемії згадуються у історичних джерелах від початку  
виникнення цивілізації, проте глобальних масштабів вони  
набули лише у I тисячолітті н. е. У 540 році вперше описано  
масову пошесть чуми у Європі та Азії, яку потім назвали  
Юстиніановою, на честь візантійського імператора. За менше  
ніж сторіччя вона забрала життя близько 150 млн людей, при  
загальній чисельності людської популяції того часу 450 млн . 
У 14 ст пандемія бубонної чуми одночасно лютувала на  
теренах Африки та Євразії. Зародившись у пустелі Гобі, «Чорна Смерть» поширилась через чисельні загарбницькі війська  
Золотої Орди. За пятдесять років хвороба вигубила до 40%  
усього населення. 
Траплялися в історії також пандемії холери та натуральної  
віспи, які коштували людству до мільярда життів. 
У 1918 році сталася наймасштабніша та найсмертельніша  
пандемія грипу за всі часи спостережень. Розпочавшись у Іспанії,  
вірус швидко поширився планетою. За перших тридцять  
тижнів свого існування «Іспанка» знищила близько 35 млн  
людей. Всього захворіло близько 600 млн або третина населення  
планети. Померли, за різними даними, від 60 до 100 млн осіб. 
Пандемія коронавірусу 2019 -2020 оголила беззахисність  
людства перед інфекціями. 
На початку 21 століття науковці виявляють все нові  
види мутованих вірусів грипу, геморагічних лихоманок та  
резистентних до лікування бактерій. Всесвітня Організація  
Охорони Здоровя назвала віруси однією з найбільших загроз для  
існування людства у майбутньому. 
Усі наукові дані, організації та географічні місця,  
описані у романі є реальними, проте персонажі,  
як і сюжет є повністю вигаданими і будь який збіг  
є випадковим.

Пролог 
Тихий сплеск води і суворий антарктичний огром 
із гігантського масиву льоду, засніженими скелями і 
пронизливими, холодними вітрами змінився на казковий,  
заворожуючий підводний світ. 
Прозорість води біля поверхні бажала б бути 
кращою, проте нижче поділки десяти метрів видимість 
поліпшилась, що неабияк здивувало тридцятирічну 
аквалангістку, доктора біохімії з польської антарктичної 
станції „Арцтовський” Амелію Ковальську. 
– Ти зауважив, Тарасе, яка тут прозора вода? – запитала 
Амелія у свого напарника. – Це не видається тобі дивним? 
– Так, справді прозора. – відповів напарник. – А все 
тому, що тут глибоко і відчувається доволі сильна течія,  
ось і наносить воду з відкритого океану. 
Тарас Джус – іхтіолог з української станції „Вернадський” завис, немов у невагомості і, ворушачи ластами,  
розвернувся обличчям до колеги.  
– Як добре, що тепер у нас є мобільна радіостанція 
безпровідного підводного зв’язку. А ще рік тому ми 
спілкувались під водою лише мовою жестів. 
– А на яку відстань розповсюджується сигнал? –  
поцікавилась Амелія. 
– Близько п’ятдесяти метрів. Це, якщо немає крупних 
водоростей чи інших перешкод. Ти надійно закріпила 
гарнітуру?  
Тарас підплив упритул до Амелії і зазирнув у 
повнолицеву маску колеги, наче у віконце. Амелія 
всміхнулася.

– Тепер це вже не важливо. Пливемо до місця 
призначення. 
Випустивши стовп повітряних бульбашок, вона граціозно розвернулася ізмахнула ластами перед самісінькою 
маскою Тараса. Той тільки здивовано здійняв брови і важко 
зітхнув, а тоді кинувся навздогін за норовливою колегою. 
Амелія скептично всміхнулася: на всьому антарктичному півострові і на навколишніх станціях, Тарас 
Джус був відомим бабієм. І хоча зовнішність в нього була 
справдні голівудівською, проте його знаки уваги явно не 
сприяли конструктивній праці. 
– Праворуч бачу маленьку колонію помаранчевих 
актиній і декілька рухливих морських зірок, – озвався Тарас 
– Мене тішить, що ти, нарешті, почав думати про 
роботу, – приязно відповіла польська науковиця. – Шукаймо уважно основний об’єкт досліджень. 
Амелія Ковальська відчутно хвилювалася: це вже 
четверте їхнє з Тарасом занурення і – все марно. Бо 
об’єкт для досліджень поки що виявити не вдалося.  
Пригадалася остання зустріч із керівником департаменту 
біодосліджень SCAR1 Майклом Сміттом у Женеві,  
коли їй урочисто вручали грант на дослідження крові 
рідкісної антарктичної льодяної риби або ще відомою під 
назвою білокровки (champsocephalus gunnari). Провідних 
біотехнологів зацікавив антифріз глікопротеїн, речовина,  
яка міститься у прозорій безбарвній крові риби і запобігає 
утворенню льодових кристалів під час перебування в воді 
з мінусовою температурою.  
Тоді професор Смітт говорив: „Вам випала унікальна 
можливість – досліджувати єдину відому істоту на землі,  
1 Науковий комітет Антарктичних досліджень

в крові якої повністю відсутній гемоглобін. Увесь кисень 
вонапоглинає безпосередньо з водичерезповерхнюшкіри.  
Ці дослідження допоможуть у майбутньому генетикам та 
біохімікам здолати деякі захворювання крові та краще 
адаптувати людей і тварин до екстремальних погодних 
умов”. Увесь зал, переповнений науковцями, аплодував 
Амелії і бажав наукових звершень. Але ось минуло пів 
року, витрачено більшу частину бюджетних грошей, а 
зустріти рибу-білокровку так і не вдалося.  
– Можливо, її взагалі тут ніколи не було! – із 
роздратуванням висловила свій сумнів Амелія. 
– Та ні, – заперечив їй іхтіолог, – білокровку особисто 
бачили мій попередник Артур Дідух півтора року тому, а 
також американські біологи зі станції „Палмер”. 
– Її середовище проживання – це двісті-сімсот метрів 
на глибині океану, а тут – не більше шістдесяти. – Жінка 
напружено вдивлялася у поверхню морського дна, крізь 
товщу води. 
– Змушений повторюватись, але мабуть, в усьому 
винна океанська холодна течія, яка приносить сюди багато 
цікавої живності. Переконаний: наша прозора красуня 
плаває десь тут. 
„Його оптимізму вистачить на десятьох, – подумала 
Ковальська і спрямувала промінь потужного ліхтаря на 
темно-зелене скупчення гігантських водоростей.. 
На відміну від бідної флори і фауни надводного світу 
на кам’янистій поверхні дна вирувало підводне життя.  
Дві афіури – невеличкі морськізірки завзято боролися між 
собою за право пообідати знайдениммолюском. Гігантські 
бочкоподібні губки пасивно розпласталися поміж густих 
нитковидних водоростей і рівномірно проціджували морську воду. Величезний морський павук на довгих та 
тонких лапках допитливо обстежував довкілля, шукаючи 
собі поживу. 
Амелія стривожено поглянула на годинник, і на її 
витонченому обличчі з’явився стурбований вигляд.  
Занурення тривало вже двадцять хвилин. Ще рівно 
стільки ж – і треба повертатися до човна! 
Тарас зненацька заволав так, що ледве витримали 
динаміки: 
– Ось вона! Я її бачу!  
– Де? Тут нічого не видно!! – розгублено роззиралася 
Ковальська, намагаючись уздріти дорогоцінний об’єкт. 
– Та он же вона, – Тарас хутко підплив до Амелії і 
вказав напрямок рукою. - Нижче двох маленьких медуз,  
лежить майже на дні. 
– Справді! – схвильовано вигукнула Амелія. – Давай 
обережно відчиняй клітку. 
Білокровка мала подібний вигляд до прісноводної 
щуки, приблизно сорок сантиметрів завдовжки, лише 
була прозорою, немовби зі скла, із синюватим відтінком.  
Рибина заворушилася аж тоді, коли її тіла торкнувся 
спінок клітки, проте було вже надто пізно: іхтіолог 
спритно зачинив дверцята. Білокровка сонно поворушила 
прозорими плавниками і заспокоїлася. 
– Ура! Ми це зробили! – науковиця взяла в обійми свого 
українського колегу. Її блакитні очі світилися щастям. –  
Якби могла, то розцілувала б тебе! 
– Для цього в тебе буде ще не одна нагода, – скромно 
сказав Тарас. – Час повертатися: справу зроблено. 
Раптом Ковальська уважно подивилася в напрямку 
берега і направила туди промінь ліхтаря: