3

3

Авжеж. не обходиться без кохання, у тому числі до роботів-коханців, які обов’язково супроводжують такі довготривалі місії до самих глибин космічного простору.

Але що може бути краще за звичайне людське кохання?

Не забувайте, що і в технічному прогресі є місце для звичайного людського кохання, яке обов’язково народиться та вже існує між двома спеціалістами свого діла, які долають перешкоди.

А що може сильніше хотітися, як не те, що забороняють?

Заборонений плід смачніший.

Ось Злат і не помітив, як став постійно думати про Теодосію та можливість їй все пояснити.

І випав шанс.

Якось при навідуванні поселення, яке виросло в інкубаторах та було розміщено в одному з райських островів, на цю місію направили саме Злата та Теодосію, бо вони займалися дуже близькими галузями однієї науки, бо не випадково їхні місця на зборах та їхні лабораторії знаходилися поруч, хоча при цьому Теодосія змогла кілька місяців ігнорувати Злата.

- Прошу, сідай. - запропонував Злат Теодосії сісти у космоліт. - Нам разом летіти.

- Я знаю. - Теодосія залізла у невеликий космічний апарат.

З іншої сторони розмістився Злат.

- Я поведу. - попередив парубок.

- Я не проти. Веди, куди хочеш, хоч у безодню.

Злат повів.

Космольот вилетів з внутрішнього стартового майданчика головного корабля та полетів до новоствореної придатної для життя планети.

Наближаючись до поверхні, Злат постійно поглядав на Теодосію та не помітив, як влетів під частину кори, яка щойно здригнулася та відкрила щілину.

І тут же ця щілина закрилася.

Вони опинилися у підземній скалі.

Прийшлось тільки приземлитися.

- І що далі? Сигнал не проходить крізь цей мінерал. - повідомив Злат.

- Я не знаю. Це ж ти зробив таку посадку. - зауважила Теодосія.

- Нас не знайдуть. Прийдеться вибиратися самим. І то пішки. Бо тут занадто вузькі коридори з мінерала, який навряд пробурить наш космольот.

- Пішли. Я не хочу довго залишатися наодинці з тобою.

- Чому? Бо не ручаєшся за свої почуття?

- Ні, Злате, бо я тебе ненавиджу.

- Теодосіє, від ненависті до кохання один крок. - Злат зробив один крок, наближующись до Теодосії та рахуючи вслух. - Один…

І поцілував дівчину.

А потім він вимкнув камеру на своїї грудях та її.

Злат продовжував цілувати Теодосію.

- Ми тут загинемо… - прошепотіла дівчина, приймаючи обійми й поцілунки та відповідаючи на них. - Тут небезпечно… Ми загинемо, якщо продовжимо…

- Ти паче, треба встигнути перед смертю насолодитися коханням один одного, поки ще живі…

Через півгодини повітря в печері почало світитися, ніби під сонцем блищав сніг, який кружляв, літаючи, у цьому обмеженому просторі.

Одна сніжинка наблизилася до оголеного живота Теодосії та проникла всередину нього, підсвічуючи всередині саму себе.

Промені сніжинки розійшлися в усі сторони.

І погасло все.

Браслет на руці дівчини замигав, даючи сигнал, що власниця цього браслету завагітніла.

- Я вагітна! - перелякано повідомила Теодосія, хоча Злат, вже до цього вдивлявся на екран браслета своєї коханої, відчувши вібрацію її руки, на якому мигав значок вагітності. - Це не через тебе. Я завагітніла від… цієї сніжинки.

- Може запліднена яйцеклітина тільки зараз приживилася до внутрішніх стінок твоєї матки. - роздумуючи, припустив Злат.

- Ти що? Не було ніякого запліднена. Ти ж використав захист від цього! - зауважила Теодосія.

- Може він не спрацював. Слухай, якщо це щось невідоме людству, не треба нікому про це розповідати, інакше тебе заберуть від мене. Давай одружимося, звільнимося з цього проєкту та поїдемо далеко звідси, де ти і народиш цю… дитину.

- Спочатку треба звідси вибратися. - після цих слів, які промовила Теодосія, кора літосферної плити розступилася, відкриваючи щілину. - Одягайся швидше. Не хочу, щоб нас побачили без одягу.

- Краще сідай у космольот. У ньому одягнемося. Не втрачай час, може через мить знов отвір закриється!

Вони швидко сіли у космольот.

І також швидко піднялися над поверхнею.

Під ними замкнулася літосферна плита.

Злат поставив на автопілот.

І вони швидко одягнулися.

- Ти мені досі не відповіла. - нагадав Злат.

- На що?

- Ти вийдеш за мене чи ні?

- Так! Звісно! Але ти не боїшся моєї дитини? - поцікавилася Теодосія.

- Вона ж твоя. Я буду її любити та ростити. Хоча ні.

Теодосія перелякано подивилася на Злата.

- Це наша дитина. - продовжив Злат. - І ми її виховаємо. І не важливо, яке в неї справжнє коріння.

- Але ж в неї можуть дійсно бути корені. - уточнила Теодосія

- Подивимось.

- Але я буду її любити, бо вона - моя.

- Будемо любити свою дитину та допомагати їй жити у цьому світі людей.