Розділ 20

Зала суду Комітету в Чернігові була схожа на застиглу крипту: високі стіни з сірого граніту, відсутність вікон і важке, наелектризоване повітря. Судді — троє «Старійшин» у безликих мантіях — сиділи так високо, що їхні обличчя губилися в тінях.

Олеся стояла в центрі зали, у колі, що стримувало будь-яку магію. Її зап’ястя стискали «мовчазні» кайданки. Вона виглядала втомленою, але її спина залишалася ідеально рівною.

— Олесю з роду Хранителів звинувачено у використанні Протоколу №0, — пролунав голос Голови. — Заборонена магія, що викривлює сутність. Яке виправдання може бути злочину, що загрожував цілісності світу?

Тарас зробив крок вперед. Його голос лунав чітко, відбиваючись від граніту.
— Виправдання — життя, — сказав він. — Якби не цей ритуал, ви б сьогодні судили не живу жінку, а описували три трупи. Моя наречена була в полоні Пустоти, а Олег став би новим Ликоміром прямо у вашому штабі. Олеся не порушила закон, вона виконала свій обов’язок — захистила людей.

Олег підійшов до Тараса. Коли він заговорив, у залі стало відчутно холодніше. Ликомір усередині нього відчував тиск Старійшин і шкірив зуби, але Олег тримав контроль.
— Ви дивитесь на неї як на злочинницю, — Олег обвів поглядом суддів. — Але подивіться на мене. Я — той, кого вона врятувала. Вона випалила темряву, яка майже стерла мою душу. Якщо ви засудите її за те, що вона залишила мені шанс бути людиною, то в сраку вашу «безпеку».

Старійшини перезирнулися.
— Ціна Протоколу №0 — хаос, — холодно відповів Голова. — Ми не можемо дозволити милосердю стати вище порядку. Олесю буде позбавлено чинів та засуджено до довічного нагляду у Вежі Мовчання.

Олеся ледь помітно кивнула, наче очікувала цього. Но вона встигла зустрітися поглядом з Тарасом — у її очах не було жалю, лише тиха втома.

Поки в суді вирішувалася доля Олесі, Лада намагалася звикнути до того, що світ навколо більше не складається з паперу та шепоту.

Вона сиділа на підвіконні в орендованій квартирі в Чернігові, роздивляючись звичайне яблуко. Після Пустоти кольори здавалися занадто яскравими, а звуки — занадто різкими. Іноді їй здавалося, що якщо вона закриє очі, то знову почує шелест сторінок тієї проклятої книги.

— Воно пахне... справжнім, — прошепотіла вона, коли Тарас повернувся після суду.

Він підійшов і обійняв її зі спини. Лада здригнулася — не від страху, а від того, наскільки реальним було його тепло.
— Її засудили, Ладо. Олесю заберуть у Вежу.

Лада повернулася до нього. Її погляд був глибоким і трохи сумним.
— Я бачила її там, у Пустоті, — тихо сказала вона. — Перед тим, як ти розірвав книгу. Вона була як спалах фіолетового світла. Вона врятувала не тільки моє життя, Тарасе. Вона врятувала мою пам’ять. Я пам’ятаю наше перше побачення тепер... справжнім. Не тією петлею.

Тарас притиснув її до себе.
— Ми не залишимо її там. Олег уже почав збирати людей. Тепер, коли Настя працює у Відділі, у нас є очі всередині системи.

Вечір застав друзів на березі Десни. Олег стояв біля води, дивлячись на течію.
— Вежа Мовчання — це не просто в’язниця, — сказав він, коли Тарас підійшов до нього. — Це місце, де магія вмирає. Якщо ми не витягнемо Олесю протягом місяця, вона перетвориться на тінь.

— Настя дала якісь зачіпки? — запитав Тарас.
— Вона знайшла слабке місце в охороні. Але нам знадобиться сила Ликоміра. Справжня сила.

Олег подивився на свої руки. Чорні вени під шкірою ледь помітно пульсували.
— Я готовий, — сказав Тарас. — Заради Олесі. Заради того, щоб цей ланцюг болю нарешті розірвався.

В цей момент з темряви парку вийшла Настя. Вона тримала в руках планшет із миготливими точками.
— Часу менше, ніж ми думали, — сказала вона. — Її перевозять завтра на світанку. Якщо ми хочемо діяти — це наш єдиний шанс.

Ніч перед етапуванням до Вежі Мовчання була задушливою, попри лютневий мороз за вікнами. Повітря здавалося наелектризованим, ніби сама доля Чернігова зависла на тонкій волосині.

Лада спала неспокійно. Її дихання було уривчастим, а пальці стискали простирадло так, наче вона намагалася втриматися за край реальності. Вона знову була в тому самому сюрреалістичному Херсоні, але тепер місто було порожнім і тихим. Не було шелесту книг, лише густий фіолетовий туман.

З туману вийшла Олеся. Вона виглядала прозорою, її обличчя було блідим, як крейда, а на шиї виднілися магічні кайдани, що світилися холодним блакитним світлом.

— Ладо, слухай мене уважно, — голос Олесі відлунював у голові дівчини. — Передай Тарасові: жодних нападів на конвой. Жодних засідок. Це пастка. Старійшини знають, що Олег не втримається. Вони чекають, коли Ликомір проявить себе під час втечі, щоб знищити вас усіх одним ударом і очистити систему.

Олеся підійшла ближче, її постать почала розмиватися.
— Не рятуйте мене силою. Це знищить Олега. Скажи Тарасу… нехай грає в їхню гру. Тільки так ми виживемо.

Лада різко прокинулася в холодному поту. Тарас уже стояв біля вікна, перевіряючи спорядження.
— Тарасе, стій! — її голос здригнувся. — Вона була тут. Олеся. Це пастка, Тарасе. Силова втеча — це саме те, чого вони чекають.

Тарас застиг. Він повільно поклав ніж на стіл і подивився на Ладу. В її очах він побачив той самий фіолетовий відблиск — відбиток самопожертви Олесі.