Розділ 19

Ніч накрила трасу на Чернігів важким заціпенінням. Фари автівки Олесі розрізали туман, який ставав дедалі густішим, чим далі вони від’їжджали від півдня.

У Херсоні, посеред спорожнілого після весілля саду, Олег раптом схопився за серце. Ликомір усередині нього здибився, наче розлючений пес. Це не був біль самого Олега — це був резонанс. Істота всередині відчула, як десь у просторі згасає тепле світло, яке вона так прагнула поглинути під час ритуалу.

— Лада... — прошепотів Олег.

Він зрозумів усе миттєво. Його зв’язок із Тарасом і той «слід», що залишився на Ладі, спрацювали як радіопередавач. Олег знав: Тарас не впорається сам. Ликомір усередині нього гарчав, пропонуючи силу, але ціна була відома — з кожним таким використанням Олег ставав менше людиною і більше в’язницею, стіни якої тоншали.

— Я їду, — сказав він Насті, яка вже збирала речі для Відділу. — Мені плювати на ризик. Якщо Лада не прокинеться, Тарас піде слідом за нею в ту порожнечу. А я цього не дозволю.

В автівці Олесі панувала напружена тиша, яку переривав лише гул мотора. Тарас дивився у вікно на розмиті силуети дерев.

— Ти маєш розуміти, Тарасе, — порушила тишу Олеся, не відриваючи очей від дороги. — Сонна Пустота — це не інший світ. Це викривлене віддзеркалення пам’яті жертви. Вона застрягла в моменті, який був для неї найважливішим або найстрашнішим. Ти підеш туди як проєкція.
— Як мені її витягнути?
— Тобі треба знайти «тригер» — предмет або спогад, який тримає її там, і розірвати його. Але пам’ятай: якщо ти пробудеш там надто довго, твоя власна свідомість почне розчинятися. Ти забудеш, хто ти, і станеш частиною її сну.

Коли вони прибули до штабу в Чернігові, Тараса негайно підготували до процедури. Настя, яка вже була на місці, нанесла на його скроні холодний попіл, змішаний із залізом.

— Удачі, Тарасе, — прошепотіла вона. — Не вір очам. Вір тільки тому, що відчуваєш серцем.

Світ навколо Тараса розлетівся на тисячу уламків.

Він розплющив очі й опинився посеред Херсона. Але це було не те місто, яке він знав. Будинки були високими й тонкими, наче з паперу, і вони повільно колихалися від неіснуючого вітру. Замість неба над головою була безкрая срібляста вода, в якій плавали гігантські тіні — наче Дніпро перекинувся і тепер навис над містом.

Вулиці були порожніми, але звідусіль чувся шепіт сторінок, що перегортаються. Тарас пройшов повз кафе, де він бачився з Олесею, але всередині замість людей сиділи манекени, обмотані чорними нитками.

— Ладо! — крикнув він, але голос пролунав глухо, наче під водою.

Він побачив її біля пам'ятника в центрі парку. Лада стояла до нього спиною, тримаючи в руках книгу. Коли вона повернулася, Тарас відчув, як холоне кров. Її обличчя було ідеальним, але очі... очі були просто порожніми білими аркушами.

— Тарасе? — запитала вона, і її голос роздвоївся, наче сотні людей сказали це одночасно. — Ти теж прийшов почитати нашу історію? Тут написано, що в кінці ми всі стаємо тишею.

У цей момент земля під його ногами почала перетворюватися на чорний мул, а зі срібного неба-ріки почали спускатися ламані тіні, схожі на уламки дзеркал.

Але раптом повітря в цьому дивному сні здригнулося від потужного, знайомого удару. Олег, використовуючи силу Ликоміра в реальному світі, зумів «пробити» діру в бар'єрі сну.

— Тарасе! — почувся голос Олега, що гримів прямо з неба. — Я тримаю вихід! Забирай її зараз, або ми всі залишимося тут!

Тіні-уламки прискорилися, відчувши чужинця, і сюрреалістичний місто почало стрімко згортатися, наче малюнок, який кинули у вогонь.

Світ сну почав тріщати, як пересушений пергамент. Сріблясте небо-ріка над сюрреалістичним Херсоном пішло кривавими тріщинами, крізь які пробивався голос Олега.

Тарас біг крізь натовп манекенів, що раптом ожили. Вони не мали облич, але їхні пальці-голки тягнулися до нього, намагаючись вплести його в «книгу тиші».

— Ладо! — вигукнув він, прориваючись до неї.

Він нарешті зрозумів. Навколо них знову і знову повторювалася одна й та сама сцена: вечірній парк, запах акації, Лада подає йому ту саму книгу, яку вона читала під час їхньої першої зустрічі. Але щоразу, коли він мав її торкнутися, сторінки розліталися чорним попелом, і все починалося спочатку.

Це був її «тригер». Не жах, а щастя, яке Пустота перетворила на нескінченну в’язницю. Лада стояла в центрі цієї петлі, її білі очі дивилися крізь нього.

— Тут так спокійно, Тарасе, — прошепотіла вона. — Тут ми ніколи не розлучимося.

Тіні Пустоти — гострі, ламані уламки — почали виринати прямо з-під землі, обступаючи їх колом. Вони відчули, що Тарас хоче розірвати петлю.

У штабі в Чернігові панував хаос. Олег стояв посеред зали, його тіло вигиналося під неймовірним кутом. Він тримав руки розведеними, ніби розсував невидимі стіни, утримуючи «коридор» для Тараса.

Ликомір усередині нього відчув момент. Він почав випалювати нерви Олега, намагаючись вирватися назовні, поки господар був зайнятий утриманням магії. Обличчя Олега почало змінюватися — на щоках проступили чорні вени, а з горла виривалося нелюдське гарчання.

— Він не втримає! — крикнула Настя, дивлячись на монітори. — Ликомір зараз поглине його і закриє двері! Тарас і Лада залишаться там назавжди!