Розділ 18

Минув місяць. Херсон поступово остигав від осінніх злив, але для героїв цієї історії світ змінився безповоротно. Темрява не пішла — вона просто змінила форму, ставши частиною їхнього повсякденного життя.

Олег вчився жити заново. Тепер його ранки починалися не з кави, а з короткої медитації — він перевіряв «замки». Ликомір усередині нього більше не кричав; він зачаївся, як поранений звір у клітці. Проте Олег зрозумів: цей паразит — не лише тягар.

Коли в темному провулку на нього спробували напасти грабіжники, Олег не злякався. Він просто дозволив Ликоміру на секунду визирнути крізь свої зіниці. Нападники втекли, заходячись від крику, навіть не зрозумівши, що саме вони побачили в його очах. Тепер він був вартовим, який тримає монстра на ланцюгу, щоб захистити тих, кого любить.

Настя ж отримала інший дар, який більше скидався на вирок. Світ навколо неї втратив чіткість — тепер вона бачила «шум». Тіні, що мали забагато кутів; перехожі, чиї обличчя на мить змазувалися в дзеркалах. Ликоніми були всюди. Вони вкорінювалися в мерію, у поліцію, у звичайні сім'ї.

Її здібності не залишилися непоміченими. Настю офіційно запросили у Відділ як консультанта. Тепер дівчина з вічно втомленими очима сиділа над картами та протоколами, вказуючи оперативникам, де саме оселилася справжня гниль. Це була небезпечна робота, але тільки так вона відчувала, що жертва коханого була не марною.

Олеся повернулася в місто раптово, як і зникла. Вона призначила Тарасу зустріч у старому кафе біля порту. Виглядала вона бездоганно — холодна, зібрана, справжня професіоналка.

— У мене зараз велика справа в Чернігові, Тарасе, — сказала вона, підсуваючи до нього теку. — Там щось подібне до того, що ми бачили тут, але масштабніше. Мені потрібні люди, яким я довіряю. Поїхали зі мною. Будеш моєю правою рукою.

Тарас навіть не відкрив теку. Він дивився на Олесю і бачив не жінку, яку колись, можливо, міг кохати, а людину, яка зробила кар'єру на чужому болю.

— Ні, Олесю, — спокійно відповів він. — Я не хочу мати з тобою нічого спільного. Ні як партнер, ні як ворог. Ти професіонал, але ти вже... Шукай собі інших «людей, яким довіряєш».

Він підвівся і пішов, не озираючись, залишивши Олесю наодинці з її справами та порожньою чашкою кави.

На вокзалі Олег і Тарас довго стояли біля вагона.

— Ти як? — тихо спитав Тарас.

— Вчуся з цим співіснувати, — Олег ледь помітно торкнувся грудей, де під курткою був схований шрам-символ. — Головне, що я — це все ще я. Більшу частину часу.

— Обіцяй, що будеш дзвонити. Жодної таємності, Олеже. Якщо він знову почне дряпатися назовні — кажи одразу.

— Обіцяю. Ми тепер у цьому разом, — Олег міцно потиснув другу руку.

Тарас сів у потяг до Києва. Там на пероні його вже чекала Лада. Їхні стосунки тепер були офіційними — без недомовок і тіней минулого. Лада стала його тихою гаванню, місцем, де він міг нарешті перестати бути мисливцем і просто бути людиною.

Софія та Тимур, які найбільше постраждали під час останньої сутички з Ликоміром, повільно одужували. Шрами на тілі затягувалися, хоча нічні жахи ще іноді змушували їх прокидатися в холодному поту. Але вони були живі, і це було головним.

А в родині Олега з’явився привід для справжньої радості. Ігор, який пройшов через усе це пекло пліч-о-пліч із Лізою, нарешті наважився. Він зробив їй пропозицію під час вечірньої прогулянки набережною.

Коли Ліза прибігла до брата, сяючи від щастя, Олег лише посміхнувся. Він бачив, як Ігор дивиться на неї — з тією відданістю, яку не підробить жоден Ликомір.

— Я не проти, — сказав Олег, поплескавши Ігоря по плечу. — Головне, щоб вона була щасливою. А за безпеку... за безпеку тепер відповідаю я.

Сонце сідало за горизонт, фарбуючи Дніпро в багряний колір. Місто засинало, і хоча в тінях все ще ховалися монстри, у квартирі вперше за довгий час панував мир.

Весілля Ігоря та Лізи мало стати точкою відліку нового, світлого життя. У невеликому саду біля будинку Олега розставили стіл, прикрашений білими квітами. Повітря було спокійним, і вперше за довгий час сміх не здавався чимось натягнутим.

Олег стояв трохи осторонь, спостерігаючи, як Ігор одягає обручку на палець Лізи. Його сестра сяяла. Олег відчув, як Ликомір всередині нього на мить ворухнувся, але не від злості, а від нестерпного для нього світла цієї сцени. Олег придушив цей рух волею, стиснувши келих у руці.

— Гірко! — вигукнув Тимур, який вже виглядав цілком здоровим, хоча й трохи блідим. Софія сиділа поруч із ним, тримаючи його за руку.

Тарас посміхався, але його погляд раз у раз повертався до Лади. Вона була в легкій блакитній сукні, але сьогодні її рухи здавалися уповільненими, ніби вона йшла крізь воду.

Після офіційної частини Тарас запропонував Ладі трохи прогулятися парком, що примикав до саду. Сонце вже сідало, залишаючи на деревах золотаві відблиски.

— Ладо, ти сьогодні майже не їла. Все гаразд? — Тарас зупинився біля старої лавки.
— Просто трохи паморочиться голова... — прошепотіла вона. — Тарасе, мені здається, що я чую шепіт. Наче хтось гортає сторінки книжки прямо в мене в голові.

Тарас похолов. Він взяв її за руки — вони були крижаними.
— Ладо, подивися на мене.