Розділ 17

Двері тунелю відчинилися з таким скреготом, що Тарас ледь не вистрілив у темряву. На порозі стояла Настя. Вона виглядала жахливо: змарніла, з очима, що провалилися в глибокі тіні, але в руках вона стискала аркуш паперу, зім’ятий так сильно, ніби це був єдиний якір, що тримав її на плаву.

Вона пройшла повз Тараса, не дивлячись на нього, і зупинилася біля місця, де лежало бліде тіло її коханого. Її плечі здригнулися, але вона не заплакала. Дівчина розгладила папір прямо на грудях справжнього Олега.

— Я згадала більше, Тарасе, — її голос був сухим, як опале листя. — Перед тим, як світло вибухнуло, я побачила, що було під його ногами. Не спіраль. Центр спіралі.

Вона вказала на малюнок. Це не був символ у класичному розумінні. Це був розлом — три лінії, що перетиналися так, ніби розривали тканину простору, а всередині них було вписане людське око, але без зіниці.

— Це не просто знак, — прошептала вона, проводячи пальцями по холодному чолу брата. — Це «ім'я» того, хто прийшов. Ликонім — це лише звання. А це — його особиста печатка. Ликомір. Той, що ковтає міру людського. Коли він на заводі сказав «Ти — двері», він врізав цей знак у свідомість Олега. Це як тавро на власності.

Тарас глянув на малюнок, і його потилицю обпекло холодом.

— Якщо ми нанесемо цей знак на справжнє тіло задом наперед… — почав він.

— …Ми вивернемо двері, — закінчила Настя. — Ми змусимо Ликоміра повернутися в ту оболонку, яка йому належить за правом істини. Але є проблема.

Вона підняла очі на Тараса.

— Він уже знає, що я згадала. Він уже йде сюди.

Думки Олега невидимо торкалися простору: "Темрява тут не чорна. Вона — як стара нафта: важка, густа і пахне іржею мого власного життя. Я не відчуваю ніг, не відчуваю рук, але я відчуваю кожну думку Тараса. Це дивно — бути пуповиною, що з’єднує світ живих із цим киселем забуття.

Я бачу його. Бачу Тараса крізь пелену води і бетону. Друже, ти такий виснажений. Я хочу крикнути тобі: «Тікай!», але мої губи — це лише спогад про губи. Я відчуваю, як «він» — той, інший — ходить моїми ногами по нашій кухні. Я відчуваю, як він торкається руки Олесі, і від цього моє неіснуюче серце розривається на тисячу крижаних скалок. Він не просто копіює мене. Він краде мою ніжність, щоб підживити свою порожнечу.

Кожен його крок — це крок по моїх нервах. Коли він сміється моїм сміхом, я відчуваю, як з мене виривають шматок пам’яті про наше дитинство. Він стирає оригінал, щоб копія стала єдиною реальністю.

Але зараз... зараз я відчуваю сіль. І залізо. Тарасе, ти знайшов мене. Цей холодний підвал для мене зараз тепліший за сонце. Твоя впертість — це єдине світло, яке пробивається крізь цей шар мулу. Ти тримаєш мене за край одягу, не даючи течії забрати мене в остаточну пітьму.

Настя... маленька моя, ти не мала цього пам’ятати. Цей знак — це рана. Але якщо це ціна за повернення — ріжте. Випалюйте. Тільки не дайте йому доторкнутися до моєї душі ще раз. Я чую його кроки по сходах підвалу. Він близько. Він розлючений.

Тарасе, бий у центр. Не вір його очам. Не вір моєму голосу. Дивись на руки — у нього ніколи не тремтять пальці, коли він бреше. А я завжди боявся за тебе. Боюся і зараз."

Двері відчиняються. Він тут.

Повітря в підвалі вмить перетворилося на розпечене скло. Двері злетіли з петель, але не від удару, а так, ніби саме дерево розплавилося від присутності Ликоміра. На порозі стояв «Олег». Він не йшов — він просто перемістився ближче, і кожен його рух залишав у повітрі ледь помітний чорний слід.

— Тарасе, зупинись, — голос «Олега» був наповнений такою щирою тугою, що Тарас на мить завмер із ножем над тілом. — Ти ж знаєш, що робиш йому боляче. Щоразу, коли ти дряпаєш цю шкіру, він там, у мулі, кричить.

Тарас зціпив зуби так, що ясна затерпли від крові. Він приставив лезо до грудей справжнього Олега і почав вести першу лінію розлому — дзеркально, як вчила Настя.

— Ти — не він, — прохрипів Тарас.

— Невже? — обличчя Ликоміра раптом попливло. За секунду перед Тарасом стояв не Олег, а його власна мати, яка померла десять років тому. — Сину, невже ти знову обереш смерть замість того, щоб просто дати нам бути разом?

Тарас закрив очі. Рука з ножем здригнулася, коли він почув запах її парфумів, але він продовжував вести лінію.

— Він не чує тебе, тварюко! — вигукнула Настя. Вона зробила крок вперед, прямо в простір між Ликоміром і Тарасом. — Ти шукав міст? Я тут!

Вона розрізала свою долоню і притиснула її до бетону, замикаючи коло солі та заліза своєю кров’ю.

— Ти сказав, що я — міст! То йди по мені! Повертайся в те, що тобі належить!

Ликомір заричав. Його подоба почала розвалюватися, перетворюючись на клубок ламаних тіней. Він відчув спрагу — Настя була «відчиненою», її страх і жертовність тягнули його, як магніт. Тінь кинулася на дівчину, огортаючи її чорним коконом, намагаючись проковтнути її свідомість, щоб використати як новий, свіжий щит.

— Тарасе, зараз! — крикнула вона крізь стиснуті зуби, відчуваючи, як крижані пальці істоти впиваються в її мозок.

У ту ж мить «нове» тіло, яке ще належало Ликоміру, раптом вигнулося дугою.

Справжній Олег, відчувши, що монстр відволікся на Настю, зібрав залишки своєї волі в один єдиний удар. Він не намагався вигнати ворога — він намагався завмерти.

Пальці Ликоміра, що вже тягнулися до горла Насті, раптом зупинилися за міліметр від її шкіри. Усередині «нового» Олега відбувалася титанічна битва.

«Бий…» — цей шепіт почули всі присутні. Це був голос не з підвалу, а з самої глибини пам’яті.

Тарас наніс останній штрих — око без зіниці всередині розлому.

— Твоє ім’я — Ликомір! — закричав Тарас, вкладаючи в ці слова всю свою лють і любов. — Твій дім — мертве м’ясо! Твій шлях — забуття! Повертайся!

Повітря в підвалі вибухнуло. Чорна тінь з диким вереском відірвалася від Насті, наче її висмикнули рибальським гачком. Її затягнуло назад — не в простір, а в тіло, що лежало на столі.