Розділ 16

Кроки зупинилися просто посеред кімнати.

Софія затамувала подих. Тимур притиснув її ближче до шафи, і холод металевих полиць уп’явся їй у спину. Тиша стала щільною.

Шурхіт.

Ніби хтось нюхав повітря.

Потім — голос. Тихий, ламкий, ніби складений із кількох звуків одразу:

— Виходьте… я знаю, що ви тут.

Тимур ледь похитав головою. Його пальці міцніше стиснули руків’я ножа.

Крок.

Ще крок.

Тінь на підлозі витягнулась неприродно довгою смугою.

Софія ризикнула визирнути.

Чоловік. На перший погляд.

Темне пальто, сива скроня, витончений профіль. Саме так виглядав колекціонер на фотографіях.

Але його відображення у скляних дверцятах шафи позаду було іншим.

Фігура там стояла сутула, з неприродно довгими руками.

І голова була нахилена під кутом, неможливим для людської шиї.

Софія різко втягнула повітря.

Чоловік повільно повернув голову — ніби почув цей звук.

— Цікавість, — прошепотів він. — Найсмачніша людська вада.

Тимур вийшов із тіні першим.

— Зупинись там.

Чоловік усміхнувся. Його губи розтягнулися надто широко.

— Ти не знаєш, з ким говориш.

— Знаю достатньо, — відповів Тимур. — Ти носиш чуже обличчя.

Очі чоловіка потемніли.

— Обличчя — лише маска.

Він зробив крок вперед. Підлога тихо заскрипіла. Півмісяць у руці Софії раптом обпік шкіру. Вона здригнулась. Світло підвіски спалахнуло сильніше — і в ту ж мить чоловік різко відступив, ніби його вдарило невидимою хвилею. Уперше в його очах з’явилося щось схоже на страх.

— Замок… — прошипів він.

Тимур обернувся до Софії.

— Тримай його.

Чоловік випрямився. Його силует здригнувся. І на мить крізь людську оболонку проступила інша форма — темна, кутова, мов складена з тіней.

— Ви не розумієте, що звільняєте, — сказав він уже іншим голосом.

— Ми не звільняємо, — відповіла Софія. — Ми закриваємо.

Світло підвіски спалахнуло ще раз. Вікна затремтіли. Десь далеко завила сирена. Істота різко метнулася вперед. Тимур кинувся назустріч. Світ розірвався на рух, тіні й холод. У той самий час у Києві Тарас стояв поруч із Настею біля входу до фабрики. Вона раптом здригнулася і схопила його за рукав.

— Вони знайшли ще один замок, — прошепотіла вона.

— Хто?

Її очі були наповнені жахом.

— Він.

Вітер пронісся крізь вибиті вікна, видавши звук, схожий на далеке виття.

Тарас відчув, як холод повільно піднімається вздовж хребта.

— Якщо замки зберуть… — Настя не договорила.

— Що станеться?

Вона подивилася прямо йому в очі.

— Він перестане потребувати облич.

Лада, притискаючи долоню до шиї, дивилася у темне скло вітрини. Знак під пальцями пульсував теплом. І вперше її відображення… моргнуло на мить пізніше, ніж вона сама. Вона повільно відступила.

— Що ви зі мною зробили… — прошепотіла вона.

А у склі її відображення ледь помітно усміхнулося.

У львівському кабінеті світло згасло. І в темряві пролунав звук, схожий на тріщину в камені. Замки почали прокидатися.

                                                                                        * * *

П’ять років тому

Тієї осені дощ у Херсоні був не просто негодою. Він здавався важкою сірою завісою, що намертво прилипала до асфальту, намагаючись змити з міста щось липке й тривожне — те, що вже відчувалось в повітрі, але ще не мало імені. Вода стікала по шибах каламутними струмками, і Олег, дивлячись у вікно, відчував дивний неспокій, який зазвичай списують на втому.

Він не збирався того вечора їхати на завод. У планах була вечеря, гарний фільм і спокійний вечір. Все змінив один дзвінок.

Екран спалахнув іменем «Настя». Коли він підняв слухавку, голос дівчини здався йому чужим. Він був надто рівним, позбавленим будь-яких емоцій, ніби вона читала нудну інструкцію, а не зверталася до брата.

— Мені треба, щоб ти приїхав, — прошелестіла вона. — Просто… приїхав. Нікому не кажи. Чуєш? Нікому.
— Настю? Де ти? Що сталося?
— Там, де ніхто не чує, — коротко кинула вона, і зв’язок обірвався короткими, безжальними гудками.

Олегу не треба було пояснювати двічі. Він знав це місце. Старий суднобудівний завод на березі Дніпра — покинутий скелет минулого, що гнив під дощами. Його розбиті вікна дивилися на воду порожніми, сліпими очницями, а іржаві конструкції стогнали від кожного пориву вітру. Настя була надто юною, надто захопленою «іншим» боком світу, надто довірливою до людей, яких варто було б обходити стороною. Якщо вона влипла в халепу — він витягне. Як витягував завжди.