Розділ 15

Настя довго мовчала, стискаючи пальці так, ніби намагалася боротися з чимось, що тримало всередині.

Коли заговорила, її голос звучав ледь чутно.

— Олег… він не людина, — сказала вона і відвела погляд.

— Хто він тоді? — Тарас нахилився вперед.

— Він — Ликонім.

Слово прозвучало чужим, ніби не українським і не людським узагалі.

— Прикраси, які я викрала… це не артефакти, — вона зітхнула. — Це замки. Вони стримують його силу. Не тільки його — нас. Ликонімів.

Тарас завмер.

Настя продовжила, швидко, ніби боялася, що передумає:

— Ніка не випадково потрапила під його вплив. Вона… така сама, як він. Як я. Ликонім. Просто її ніхто не попередив, хто вона. Вона навіть не знала, що носить на собі один із замків.

Тарас на мить заплющив очі.

Багато що раптом стало на свої місця, але барв ця справа не мала.

— Хтось змусив мене викрасти ці речі, — тихо додала Настя. — Я не мала вибору. Коли зрозуміла, для чого вони йому, втекла. Від тих, хто мене найняв. Від нього. Від усіх.

Тарас запитав те, що висіло в повітрі з першої хвилини їхньої розмови:

— Де справжній Олег? І навіщо все це… затіяли? Скільки вас?

Настя ледве помітно похитала головою.

У її погляді вперше промайнула справжня безпорадність:

— Я не знаю. І, мабуть, не хочу знати.

* * *

Олесь, старий знайомий Тараса з кафедри філософії, був людиною, яку він зазвичай уникав. Але цього разу Тарас сам подзвонив. Олесь роками досліджував окультні феномени, міфології Центральної України, та містичні культи, які, за його словами, «ще шепочуть з-під землі».

— Оболонка? — перепитав Олесь, піднімаючи брову. — Ти не перший, хто говорить це слово. Ходять легенди про старого жителя підземних вод. Його називають Ликонім. Той, що носить обличчя.

— Це якась істота? Це взагалі реально?

— Очевидно, що так. Щось між сутністю і перевертнем. Він приймає образи мертвих, живе спогадами про них. Входить у тіло нещодавно померлого або загубленого. Інколи — просто створює копію. Але суть не в тілі, а в доступі. Він проникає туди, де пам'ятають.

— Олег. — прошепотів Тарас.

— Якщо твій друг давно мертвий — а це звучить логічно, — тоді Ликонім міг зайняти його місце. Але для чого?

Тарас не знав. Але відчував: правда ближче і болючіша, ніж він міг собі уявити. Щось в розповіді Насті не давало йому спокою. Вона нічого не сказала про свою мертву подругу.

* * *

Лада останнім часом рухалася містом так, ніби намацувала під пальцями невидиму карту. Інтуїція вела її вперед, і вона сама не помітила, як опинилася на околиці Подолу — серед старих складів, де Київ ставав тихим і настороженим.

Тут вона знайшла ритуальне коло.

Не просто графіті, не чийсь жарт — символи, викладені так ретельно, що від них війнуло холодом. Лінії темніли на бетоні, переливалися… ніби не фарба, а щось живе, що впивалося в камінь.

Лада ступила ближче — і світ на мить здригнувся.

Відзеркалення у склі складу зникло.

На секунду в неї не було тіні.

Вона різко відступила, і саме тоді відчула, що не одна.

Позаду стояли двоє. Чоловіки — принаймні мали вигляд чоловіків. Їхня постава була надто рівною, рухи — надто синхронними, а очі… порожні, мов за ними не було нічого людського.

Лада інстинктивно відскочила. Вони рушили за нею — без жодного слова, без зміни виразу обличчя.

Її охопила паніка, та вона змусила себе бігти.

Коли один із них наздогнав її в темному проході між складами, Лада подумала: ось він, її кінець.

Але удар був не людським. Не кулаком, не ножем.

Біль розповзався по шкірі, мов холодний потік, а повітря навколо запахло металом.

Вона закричала — і звук відбився від стін так, ніби місто не хотіло чути.

Темрява ковтнула її.

Вона отямилась уже на землі — одна, з присмаком крові на губах. Ніяких нападників, ніяких слідів боротьби. Лише стукіт власного серця і тонка лінія болю вздовж шиї.

Коли Лада торкнулася шкіри, пальці наштовхнулися на щось… вирізьблене.

Рана мала вигляд якогось знаку, що ніби проступив зсередини. Теплий, наче тліюче вугілля. Вона не знала, що означає цей символ. Не знала, хто напав. Але тепер була певна лише одного:

— Це були не люди.

Вона потяглася за телефоном, що був у кармані куртки. Біль не давав їй зосередитися, щоб швидко набрати Тараса. Важко дихаючи вона розблокувала телефон.

— Тарасе, знайшла ритуальне коло, таке саме, що ви робили п’ять років тому.