Розділ 14

Тарас сидів на тому ж самому місці в Гідропарку, та думки вже не вгамовувалися. Вони в’юнились довкола одного образу — Олега. Чи того, ким він себе називав. Щось було гнилим у самому корені цієї історії, і тепер Тарас це відчував кожною клітиною.

Олег не міг бути просто другом. Не після всього. Його реакції, дивні паузи, знання, які він не мав би мати, — усе починало формувати загрозливу тінь. Але тоді… хто він?

Ніка була мертва. Це підтверджено, хоч би як сильно Тарас не прагнув вірити Ігору й у план з дезінформацією. Вона справді загинула — в муках і мовчанні. І все, що залишилося після неї, — це уламки правди, що дряпали серце.

А Настя?

Цей фантом, який не мав існувати, починав виринати з темряви як ключова фігура. Можливо, вона не була вигадкою. Можливо, вона існувала — не як сестра Олесі, а як свідок. Або… як мисливець. На нього. На Олега.

А що, якщо вона була тією, хто розгледів істинне обличчя — те, яке ховалося за личиною Олега? І саме тому її не стало?

Тарас підвівся. Серце билося швидше, у ньому зароджувалося відчуття стародавньої небезпеки — не людської, а чогось глибшого. Чогось… старого.

У цей самий час, у Львові, десь між м’якими пагорбами трамвайного дзвону й пахощами кави, Соня та Тимур поверталися додому.

Її погляд був втомлений, але ясний, як у тих, хто пережив бурю і не зламався. Тимур ішов поруч — трохи мовчазний, з виразом стриманої тривоги на обличчі. Вони обоє бачили більше, ніж мали б. І обидва знали: ті, хто торкався істини, рідко залишалися незмінними.

— Нам треба бути готовими, — тихо сказала Соня, вдивляючись у силуети вітряних дахів, що синіли на тлі сутінок.

— Я знаю, — відповів Тимур. — Але цього разу ми не одні.

У львівській квартирі Ігор нахилився до Лізи, тримаючи її за талію. Її пальці зчіпилися в його волоссі, а подих — гарячий і короткий — змішувався з його.

Все, що було між ними — страх, сумнів, зрада, сумніви в лояльності — зараз спалахнуло, перетворившись у єдино можливу мову: мову тіл.

Його губи ковзали по її шиї, руки — впевнені, з тремтінням пристрасті — ковзали по її тілу. Її спина вигиналася, приймаючи його дотики як рятівне тепло у світі, де холод приходив не ззовні, а зсередини. Вони більше не намагалися приховати страх — натомість, вони палали ним, зливалися в русі, який стирав межі між тілом і душею.

Коли вона прошепотіла його ім’я, це було як закляття. Як відпущення. Як спроба втриматися серед цього хаосу хоч за щось реальне. І вони обоє знали — можливо, це останній момент, коли можна жити, не озираючись за спину.

А у центрі Херсона, на покинутому горищі будинку, давно залишеного на поталу часу, в темряві стояв Олег.

Його тінь тремтіла на стіні — надто довга, надто не його.

Він дивився в дзеркало. Там — інші риси, інше тіло. Старіше. Химерне. Те, яке він насправді мав. Порожні очі блищали хижим спокоєм.

— Вони вже близько… — прошепотів він, і його голос роздвоївся.

Його шкіра сповзала повільно, як стара маска. Зі старої оболонки з’явився новий образ. Не чоловік. І не людина.

— Наступне ім’я вже знайдено.

* * *

Вітер налітав з Дніпра, кусаючи Ладу за оголену шкіру. Вона ще глибше згорбилася, загорнувшись у товсте вовняне пальто, високо піднявши комір, щоб закрити обличчя. Сіре, похмуре небо віддзеркалювало похмурий пейзаж її емоцій. Смерть Ніки стала жорстоким ударом, обірвавши тендітні ниточки, які вели її крізь лабіринт розслідування. Це був глухий кут, холодна стіна, що постала перед прогресом.

Вона чекала біля набережної, біля її ніг бурхливою сірою течією вирувала річка. Це не була мальовнича листівка, а лише суворе нагадування про суворі реалії, з якими вона стикалася щодня. Призначене місце зустрічі здавалося незахищеним, вразливим. Але Тарас наполіг на таємниці.

Привид Ніки чіплявся за них обох, мовчазна, звинувачувальна присутність.

Темний седан зупинився біля неї, тоновані вікна опустилися, відкриваючи знайоме, обвітрене обличчя Тараса. Його очі, зазвичай гострі та проникливі, були затьмарені втомою, яка говорила багато про що.

— Ладо, —  привітався він, його голос був хрипким від холоду. — Сідай.

— Це Ігоря машина?

— Так, — посміхнувся Тарас. — Позичив.

Вона без вагань заскочила в теплий шкіряний салон. У машині ледь відчутно пахло несвіжою кавою і сигаретами, заспокоюючи своєю знайомістю.

— Мені шкода Ніку, — сказав Тарас, не зводячи погляду з річки.

Лада кивнула, від слів у неї застряг клубок у горлі. Не було слів, які могли б адекватно виразити втрату, розчарування, безпорадність. Ніка була більше, ніж просто свідком; вона була променем надії, потенційним ключем до розгадки правди. Тепер правда лежала похована разом з нею.

— Це глухий кут, — нарешті вимовила вона ледь чутним шепотом.

Тарас повернувся до неї, його очі застигли від рішучості.

— Ти занадто вузько мислиш, Ладо. Ця справа набагато важливіша, ніж здається».