Розділ 11

Ніка сиділа на жорсткому металевому стільці, відчуваючи холодок від полірованого металу. Стіни навколо були блідо-сірими, голими, лише тьмяна лампочка над головою кидала невиразні тіні. «Де ж вони?» — промайнуло в голові. Час тягнувся, мов густа смола, кожна секунда віддавалася важким стуком у скронях. Вона перебирала в пам'яті нещодавні події, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку, що могла б пролити світло на те, як вони на неї вийшли. Страх, холодний і слизький, почав проникати в душу, затьмарюючи залишки надії.

Відпустка Тараса добігала кінця, проте справи у рідному місті не були завершені. Він звернувся до місцевого керівництва з несподіваним проханням: дозволити йому, як представнику відділу з боротьби з темними силами від Києва, взяти участь у допиті, що назрівав. Він зазначив, що його знання можуть бути корисними у цій непростій справі, і не хотів втрачати можливість допомогти колегам та в першу чергу собі.

Шок пронизував Леоніда, мов крижаний вітер. Невже роки, проведені пліч-о-пліч, були обманом? Жінка, з якою він ділив дім, ділився мріями та тривогами, насправді була не Олесею? Це здавалося неможливим, абсурдним кошмаром. Проте факти були вперті, а докази — беззаперечні. Іронія долі полягала в тому, що саме він, Леонід, будучи досвідченим слідчим, чудово розумів масштаби справи. Саме тому, коли йому запропонували провести допит знайомої незнайомки, Леонід, не вагаючись, погодився. Він знав, що з емоціями доведеться впоратися, їх потрібно приборкати заради правди, яку він зобов'язаний встановити. Він мав дізнатися, хто ця жінка насправді, і чому вона так жорстоко обманула його.

—  Ніко, ми знаємо, що ти причетна до зникнення дітей п'ять років тому, —   почав Леонід, його голос звучав твердо, але в ньому відчувалася втома. Тарас, стоячи поруч, мовчки спостерігав за кожним рухом Ніки. — І зараз знову зникли підлітки. Одну ми знайшли... мертвою. Убитою ритуально, Ніко. Ти розумієш, що це означає?

Ніка сиділа навпроти них, її очі були сповнені неприхованого жаху, але десь глибоко в них ховалося щось інше — тінь знання, яке вона намагалася приховати.

—  Я нічого не знаю, —  прошепотіла вона, але її голос звучав непереконливо.

—  Не бреши нам, —  втрутився Тарас, його погляд був прикутий до її обличчя. —  Ми знаємо про обряди. Ми знаємо про злого духа, який полює на дітей. І ми знаємо, що ти —  причина того, що він тут. Що ти принесла його в цей світ.

На обличчі Ніки промайнула паніка. Вона спробувала відвести погляд, але Тарас не дозволив їй цього зробити.

—  Розкажи нам, Ніко. Розкажи, як ти це зробила. І, можливо, ми зможемо врятувати хоча б одну дитину.

—  Ви вже нічого не можете зупинити. Все почалося ще п’ять років тому.

—  Добре, давай почнемо з запитань. Чому ти видавала себе за Олесю?

—  Бо ініціювавши свою смерть, мені було б важко продовжувати розслідування.

—  Розслідування чого?

—  Зникнення Валентини.

—  Серйозно? Це було коли? Століття назад? —  Тарас, трохи заспокоївшись, продовжив, — Навіщо це тобі і як це пов’язано зі зниклими дітьми та підлітками?

—  Я отримувала вказівки і виконувала їх.

—  Зараз ти намагаєшся нас переконати в тому, що за цим стоїш не ти. Гарний хід. Тоді хто?

—  Я не знаю.

Тарас і Леонід перезирнулися, відчуваючи втому, що напливала після годин наполегливих, але безрезультатних спроб розговорити Ніку. Вона сиділа, мов неприступна фортеця, замкнувшись у собі. Кожне їхнє запитання розбивалося об стіну її мовчання, і здавалося, що глибше вони намагаються проникнути в її свідомість, тим сильніше вона опирається. Напруга в кімнаті стала відчутною фізично, і навіть досвідчені слідчі, як Тарас і Леонід, відчували, як їхня рішучість починає згасати.

— Перерва, — промовив Тарас, розтираючи втомлені очі.

Леонід кивнув, погоджуючись з необхідністю перегрупуватися та обміркувати інший підхід, адже Ніка, безсумнівно, не збиралася здаватися. Їхні методи тиску зазнали краху, і тепер їм потрібно було знайти інший ключ до замка її мовчання. 

Допит помічника Ігоря нічого не дав, він був лише маріонеткою у грі Ніки.

* * *

Олег вже деякий час намагаючись зібрати уламки пам'яті. Що сталося? Хто міг вчинити з ним таке? Питання роїлися в голові, та відповідей не було. Перед очима —  лише чорна прірва, де колись жили події, що тепер зникли безслідно. Лікарі дивувалися його стрімкому одужанню, але для Олега це не мало значення. Він потребував більше, ніж фізичного зцілення, він прагнув відновити втрачені пазли власного життя, зрозуміти, хто він тепер, без пам'яті про минуле.

—  У мене не складається все до купи. — Тарас сидів за столом на кухні у Олега і намагався робити мозковий штурм.

—  Чому? Що саме? — Олег, який готував ранкову каву, поглянув на друга.

—  Звідки Ніка знала такі сильні замовляння? Де вона всього навчилась?

Думаю, що за нею стоїть хтось набагато сильніший.

Дзвінок перервав роздуми Тараса. Він одразу відповів.

— Привіт. Є гарна новини і погана. З якої почати? — Лада намагалася залишатися спокійною.