Розділ 10

Сонячні промені, пробиваючись крізь листя дерев, грайливо танцювали на доріжках парку Слави. Микола сидів на лавці, його погляд був прикутий до алеї, що вела до головного входу. Він чекав на Олесю. Звична денна тиша парку, яку порушувало лише легке щебетання птахів та шелест вітру, сьогодні здавалася йому особливо довгою. Зазвичай тут було небагато відвідувачів у будні, за винятком свят, коли парк наповнювався радісними голосами та сміхом. Сьогодні ж, як би підкреслюючи його очікування, він був напрочуд спокійним, майже безлюдним. Микола легенько постукував пальцями по лавці, відстежуючи хвилини, що повільно спливали.

Тепер то ти можеш мені сказати навіщо тобі цей щоденник. — Микола задав —питання, яке давно його турбувало.

— Це щоденник Валентини.

— Чекай, ти хочеш сказати, що це щоденник тієї самої дівчини, що колись зникла і чий будинок й досі лякає?

— Лякає усіх, крім мене. Я хочу докопатися до правди, якою б вона не була. Хочу зрозуміти причини її зникнення.

— Чому ти так прагнеш цього?

— Бо це молодша сестра моєї прабабусі.

Настійлива жага розгадати загадку зникнення дівчини виявилася не випадковою.

— Чому саме зараз?

— Я намагалось це зробити давно, але дехто сплутав мої плани.

Збентежений Микола не міг втриматися від згадки про зникнення дітей п'ять років тому.

— П’ять років тому зникли діти…Чи ти причетна до цього?

— То була випадковість, вони просто опинилися не в тому місці і не в той час. Я намагалась зв’язатися з душею Валентини, але злий дух прошмигнув у цей світ. Випадково.

Ніка, завжди була відданою своїй команді, але того разу, п’ять років тому вирішила діяти самостійно. Поки Тарас і решта напружено обшукували кожен закуток будинку з примарами, шукаючи хоч якісь сліди зниклих дітей, вона тихо прослизнула в одну з темних кімнат. Там, під покровом мовчазних тіней, вона здійснила дивовижну і водночас моторошну трансформацію. Зовні вона більше не була Нікою, а нагадувала Олесю, з її тонкими рисами обличчя та виразними очима. Таємниця цієї зміни ховалася глибше. Коли всі були переконані, що злий дух оволодів Нікою, насправді в її тілі вже перебувала Олеся. Це був підступний план, і тільки час міг показати, які наслідки він спричинить для всієї команди.

* * *

Ігор відчував, як клубок тривоги затягується в грудях. Ніка, з'явившись знову в житті у образі Олесі, пробудила не тільки цікавість, а й давній, невиліковний біль. Він пам'ятав кожну мить їхнього спільного минулого, кожен погляд, кожне доторкання, кожне слово, що здавалося обіцянкою вічності. Для Ігоря це була справжня, непідробна любов, світло в темряві. Але для Ніки... для Ніки він був лише забавкою, маріонеткою в її вправних руках. Вона танцювала на його почуттях, витягуючи максимум емоцій, а потім викинула з життя без жодного жалю. Тепер, спостерігаючи за нею в ролі Олесі, він відчував непереборне бажання дізнатися, що вона задумала. Ризик був величезний, але він прийняв рішення: Ігор перетвориться на Лізу, щоб проникнути в її світ і розгадати її справжні наміри, навіть якщо це знову розіб'є його серце на друзки. Спільне минуле було їхньою ігровою дошкою, і Ігор був готовий зіграти в цю гру, хай там що.

Ігор відчував, як важкий тягар минулого нависає над ним, коли Ніка, чи то пак Олеся, з’явилася перед ним. Спогади виринали з глибин пам’яті, мов привиди, нагадуючи про безтурботні дні, сповнені сміху та обіцянок, і про гіркий присмак зради, що лишився назавжди. Він бачив у її очах відблиск колишньої Ніки, але щось змінилося, щось насторожувало. Це була не просто цікавість, а гостра потреба дізнатися правду, розгадати її гру. Ігор розумів, що ризикує знову потрапити у її пастку, але спогади про минуле, про те кохання, яке він колись відчував, були надто сильними, щоб просто відвернутися. Тому він вирішив піти на відчайдушний крок, змінивши себе до невпізнання, щоб наблизитися до неї, до Олесі, і розібратися в її справжніх мотивах.

— Олесю, привіт! Рада бачити тебе тут. Як твої справи? — промовила усміхаючись.

— Лізочко, привіт! Все чудово, нарешті вибралась на шопінг. Ти як завжди, виглядаєш приголомшливо. — видала Олеся з фальшивою теплотою в голосі.

— Дякую, Олесю, ти завжди вміла казати компліменти. Слухай, а що тебе сюди привело? Не бачила тебе цілу вічність.

— Знаєш, захотілось змін. Новий стиль одягу, нова зачіска... можливо, нові враження.

— Нові враження? Звучить цікаво. —  прискіпливо дивлячись на неї. — Хочу знати, як твої справи. — з награною безтурботністю.

— Ну, якщо вже зовсім чесно, то є дещо... Але це поки що секрет. — сказала з легким сміхом Олеся.

— Секрет? Ого, інтригує. Сподіваюся, ти поділишся зі мною, коли прийде час. — підняла  брови Ліза.

— Звісно, Лізочко. Ти перша про все дізнаєшся. Але обіцяй, що не будеш з мене сміятися.

— Навіщо мені сміятися? Я завжди тебе підтримаю.

Ігор подумав: «Секрети, Ніко. Добре. Я дізнаюсь усі твої секрети. Хай там що. »

— Ну добре, зараз працюю над однією цікавою справою. Це пов'язано з... — Олеся зробила паузу, вона уважно дивиться на Лізу — ...з людською психологією. Дуже захоплива річ, знаєш.