Розділ 12

Набережна Херсона — це місце, яке захоплює своїм неповторною атмосферою. Тут завжди людно: прогулянки по набережній приваблюють як місцевих жителів, так і туристів з різних куточків України та інших країн. Вуличні художники демонструють свої таланти, а крамниці та кафе запрошують скуштувати смачні страви української кухні та насолодитися ароматною кавою. Легкий бриз з Дніпра приносить свіжість, а звуки живої музики створюють неповторне відчуття свята.

Різнокольорові ліхтарі підсвічують пішохідні доріжки, що ведуть до мальовничих альтанок і затишних місць для відпочинку. Набережна стала улюбленим місцем для романтичних прогулянок, адже захід сонця над рікою наповнює небо яскравими барвами. Тут можна поспостерігати за яхтами, що пливуть по водах Дніпра, а також за місцевими рибалками, які ловлять рибу на березі. Також на набережній проводяться різноманітні культурні заходи: концерти, фестивалі та виставки, які об’єднують громаду і дарують радість жителям міста. У гарну погоду можна натрапити на творчі майстер-класи або спортивні змагання, де улюблені види спорту зливаються з красою природи. Набережна Херсона — це місце-нитка, що поєднує серця людей, їхні емоції та культуру життя. Олеся сама запропонувала зустрітися з Тарасом саме там. Крім робочих моментів, в неї були особисті невирішені питання.

— Як же я мріяла це побачити. Ці слова лунали, немов ехо з минулого, повні надії та незрозумілої болі. Тарас дивився в очі примарі, що постала перед ним, і не міг повірити у свої відчуття. У його свідомості боролися страх і радість.

— Що? Ти галюцинація? — запитав, намагаючись зрозуміти, чи це не божевілля. Але незвичайний голос відповів йому з упевненістю, що тільки посилило мою тривогу.

— Ні. Я справжня.

Вона не була просто спогадом. Вона була живою. Тарас згадав ту ніч, коли  вважав, що вона загинула від його руки. Гіркий спогад розвивався в його голові, немов рана, яка ніколи не загоїться.

— Але ти померла. Я тебе убив. — він відчував, як у серці оживає глибока біль і каяття.

— Ні, оскільки на мені лежали чари, що наклала Ніка, це захистило мене, — пояснення несло в собі зрозумілість, але не могло стерти той слід, який залишився в його душі.

Всі ці роки без неї, він зрозумів, що його життя перетворилось на порожнечу.

— Де ти була усі ці роки? — запитав, відчуваючи, як тягар минулого все ще важить на його плечах.

— Під захистом сил рівноваги. Жила як інша людина, почавши все спочатку. — в її словах було щось містичне, як пісня, яку ти чуєш уві сні. Але Тарас хотів знати більше, потребував правди.

Чому вона не прийшла раніше?

— Чому ти не сказала, що ти жива? — запитав він з безнадійністю.

— Не мала права втручатися. Це була твоя битва, і ти став сильнішим, думаючи, що вбив мене, — її голос був спокійним, але у ньому відчувався невидимий біль. Яка жорстокість, думав Тарас. Він пройшов через пекло, а вона залишилась осторонь, оберігаючи його від правди.

— А ти жорстокіша, ніж я думав. Ти хоч розумієш, через що я пройшов? — запитав він, відчуваючи напруження.

— Розумію, бо пройшла через те саме, — відказала вона, і це заспокоїло Тараса хоча б на мить.

Він не міг повірити, що Олеся може зрозуміти його біль, але в її очах побачив щось знайоме, втрачений зв'язок, який не зник.

Тепер, коли він знав, що вона жива, та все ще відчував себе в полоні.

— Ні, ти не розумієш, я дуже радий, що ти жива, але я не можу бути з тобою. Я ніби у невидимих кайданах. Все, що сталося, змінило мене назавжди. Я був змушений відмовитись від себе, аби вижити.

— Не знала, що любов до мене тебе так змінить. Добре, я відпускаю тебе. Ти вільний. — її слова заповнили його серце тугою і полегшенням одночасно. Тарас був вдячний, що вона зрозуміла, але чи може він насправді бути вільним, якщо частина його серця навіки залишиться з нею?

— Дякую. Пам'ятай, що і ти вільна. Для мене ти назавжди залишишся дорогою людиною, яку я безмежно кохав. Ті спогади, ці миті разом, все це стане частиною мене.

— Шкода, що це в минулому, — відповіла вона, а в її голосі звучала ностальгія.

Так, можливо, він її не тримає. Можливо, справжня свобода — це вміння відпустити те, що колись було таким дорогим для тебе. Час пройде, і пам'ять залишиться в серці, але він знав, що, зрештою, кожен з них має знайти свій шлях.

— Невже це і є наш з тобою «хеппі енд»? — спитала вона, дивлячись в очі колишньому партнеру з сумішшю жалю та прийняття. Моменти, які вони розділили, здавалося, огортали їх, немов туман, але тепер, коли їхні шляхи розходилися, з’явилася ясність.

 — Ми звільняємо місце для тих, хто буде краще нам підходити і кому ми, — відповів він, усміхаючись. — Що у цьому поганого? Це ж не кінець, а, навпаки, новий початок.

— Знаєш, раніше я гадала, що не зможу жити без тебе, — продовжила вона, — але тепер розумію, що завдяки тобі я краще зрозуміла себе. Я стала тою, хто я є, завдяки тобі. Цей зв’язок навчив мене багатьом речам про себе, про свої бажання та мрії. Я вчуся бути щасливою не лише в парі, а й наодинці.

— Знайти своє призначення у житті важливо, — сказав він, кидаючи погляд на річку, яку тривожив вітер, створюючи хвилі. — Дякую, я теж здобув урок з наших відносин. Кожен з нас тепер має можливість рости і реалізувати свій потенціал. Хоча наші шляхи розходяться, я вірю, що це лише частина великої подорожі, і вона тільки починається.