Розділ 8

Тарас закрив за собою двері квартири Олега, зняв взуття і, прийнявши атмосферу тривоги, пройшов до зали. Його погляд одразу привернув Олег, що лежав на дивані, з перенапруженими рисами обличчя. Соня сиділа поруч, зосереджено стеживши за станом друга. Жоден з них не знав, скільки складних питань вимагатиме цей вечір.

— Дякую, що допомогли його знайти, — промовив Тарас, звертаючись до Соні. — Я наклала закляття, що дасть йому життєву енергію протриматись без їжі та води цей час.

— Молодці, зорієнтувалися. Де Тимур? — спитав Тарас, глибоко вдихнувши, щоб заспокоїти серце.

— Пішов за продуктами в магазин. Я приготую на нас всіх, — відповіла Соня, злегка усміхаючись, хоч усі відчували тяжкість ситуації.

— Дякую, сьогодні їв, мабуть, вранці. Піду перевдягнусь, залишимось всі тут. Про це нікому, чуєш? Для всіх ми й досі шукаємо Олега, — сказав Тарас, рішуче дивлячись у очі Соні.

— Добре. Не хвилюйся. Тимур теж про це казав, — заспокоїла його вона, розуміючи всю серйозність ситуації.

Шлях до з'ясування правди здавався непростим, проте їм не можна було втрачати надію. Якою б не була ситуація, Тарас був упевнений: наскільки зможуть залишити це в таємниці, настільки й залишать. Олег був свідком подій, які їм потрібно було розгадати.

— Як його рани? — поцікавився він потім спокійним голосом.

— Не глибокі, але він втратив трохи крові, — відповіла Соня, знову занурюючись у думки про те, хто міг завдати такого болю їхньому другові.

— Чи є здогадки, хто це міг бути? — запитав Тарас, усвідомлюючи, що лише час може дати відповіді на всі запитання.

— Магія темних сил. Поки більше сказати не можу, треба більше часу на дослідження, і твоя допомога, — відповіла вона, відчуваючи важкість того, що їм належить зробити.

— Добре, після вечері я почну. У нас вся ніч попереду, — заявив Тарас, готовий до боротьби з невідомістю, яка нависла над ними. Кожен з них знав: вони повинні бути готовими до всього, щоб витягти Олега з цього чорного тунелю, який затягнув його в свої обійми.

Тарас поставив заряджатися свій телефон. Через деякий час прослухав усі аудіо повідомлення та повідомлення. Він одразу зателефонував Ігорю, коли прослухав аудіо повідомлення.

Ігор стояв біля вікна, задумано дивлячись у безхмарне небо. На його обличчі відбивалося здивування: записник, в якому було записано стільки важливої інформації, забрав його помічник. Коротка розмова між ними наповнилася незручністю — обидва розуміли, що ситуація серйозна, але кожен уникав відкривати всі карти.

— Ігор, хто взяв записник?

— Мій помічник.

— Несподівано, — коротко зітхнув Тарас, для нього було очевидно, що це не просто випадковість.

— Для мене теж, — відповів Ігор із почуттям втрати. Досвід підказував йому, що все, що коїлося, сягало значно далі, ніж просто крадіжка записника. Тарас чітко висловив свій намір приїхати на зустріч.

— Залюбки. Чекай на мене о восьмій, — сказав він, сподіваючись на швидке вирішення проблеми.

Але Ігор, зважаючи на невизначеність, підказав обрати більш пізній час:

— Давай о дев’ятій. Це дозволить нам налаштуватися перед серйозною розмовою.

Тарас погодився, але в його голові вже зросли питання, які досі залишалися без відповіді. Він не хотів давати Ігорю можливість підготуватися до їхньої зустрічі. Час не чекав, а таємниця щодо того каменю з будинку з примарами не давала спокою.

* * *

Тарас припарковав машину біля дому Ігоря і на мить зупинився, прислухаючись до навколишнього шуму. Щось у повітрі підказувало, що за ним хтось слідкує, але обернувшись, він не помітив нікого. Після цього неспокою, він зітхнув із полегшенням і попрямував до воріт, які, як не дивно, одразу ж відчинилися, не давши Тарасу нагоди натиснути на дзвінок. Це дало йому відчуття тривоги: може, на подвір'ї не так все спокійно, як здавалося?

Тарас пройшов через широкий двір, оминаючи старі дерева та клумби. Він завжди захоплювався, як Ігор вмів поєднувати кращі елементи дизайну з природою. Двері до будинку були відкритими, і це знову викликало відчуття незвичної легкості в серці Тараса. Як тільки він ступив на поріг, його одразу ж привітав Ігор у спортивному костюмі.

— Привіт, я знав, що ти будеш вчасно. Ти завжди був пунктуальним, — привітав його Ігор, усміхаючись так, наче між ними не було жодних сутичок чи труднощів. Тарас відповів, почуваючи легкий натиск старих спогадів:

— Був, але часом можу і запізнитись. — в його словах прозвучала легка іронія, адже вони вже давно знали, наскільки важливими були їхня дружба та щоденні зустрічі у світі, що постійно змінюється. Ці прості моменти завжди давали сили протистояти всьому, що їх оточувало.

— Тоді давай ближче до справи. Хочеш сам переглянути запис камери? — запропонував Ігор.

— Так, було б непогано.

Ігор зосередився на екрані, підбираючи слова, щоб пояснити те, що сталося. Запис показував чітко і ясно: його помічник витягує щоденник з Лізиної сумки у крадькома. «Це просто жахливо», — подумав Тарас, обираючи між відчуттям зради і бажанням дізнатися правду.

— Чи може бути, що він самостійний гравець? — міркував Ігор, вивчаючи управлінські документи. — Або за ним стоїть хтось інший, хто його штовхає до таких вчинків?