Розділ 4

Ігор сидів у кріслі і дивився у вікно, його погляд не можна було відстежити, бо він поринув глибоко у минуле. Не обертаючись, він звернувся до хлопця, який щойно увійшов до його кабінету:

—  Миколо, замов найдорожчий букет троянд і відправ Лізі.

—  Хочеш помиритися з нею?

Ігор подивися на Миколу, який трохи засоромився свого питання:

—  Наразі хочу спробувати дізнатися навіщо приїхав Тарас.

—  Звідки Ліза може знати? —  більш впевнено запитав Микола.

—  Її брат все знає, не виключаю, що і вона у курсі справ, - Ігор піднявся і попрямував до дверей.

—  Добре, а то я на мить подумав, що ти закохався у неї.

—  Моє серце завжди буде належати іншій, —  Ігор зупинився і подивився на хлопця, —  Якщо ми будемо разом із Лізою, то вона буде страждати.

— Ти маєш на увазі Ніку… Не знав, що ти її любив по справжньому, — Микола почухав потилицю.

—  Так. Любив.

—  Але навіщо стільки років мучити Лізу?

—  Пропоную змінити тему, —  Ігор підійшов до свого столу і взяв мобільний.

—  Тобі ще й досі не довіряють повністю. Вважають, що ти раптом можеш знову передумати і повернутися до відділу боротьби з темними силами, — Микола наважився відкрити таємницю тому, кого вважав своїм другом.

—  З тою темрявою, що в моїй душі, це буде важко зробити. Марно турбуються, - сказав Ігор і важко зітхнув.

Далі він вийшов з кабінету та, йдучи коридором, прослухав повідомлення від Олесі.

— Олесю, Олесю, ти геть не змінилася за ці п’ять років, — промовив уголос.

—  Може, до неї когось підіслати? —  Ігор почув голос Ярослава, якого всі у відділі хаосу називали тінню за його вміння непримітно підкрадатися.

—  Не хвилюйся, я вже про все подбав, — Ігор вдоволено посміхнувся.

* * *

—  Треба подивитись, що на флешці.

—  Зараз я принесу свій ноут, —  Ліза вийшла з зали і через хвилину повернулася з ноутбуком.

Вона сіла поряд з Тарасом. Він обережно відкрив ноут і зачекав поки той завантажиться, потім приєднав флешку і відкрив папку.

— Це фото зниклих людей. Дві дівчини і хлопець. Навіщо вони йому? — Ліза уважно вдивлялася у кожне фото, намагаючись натрапити на знайоме обличчя, але вона нікого не впізнавала.

—  Він взявся за справу. Звільнився з роботи і взявся за цю справу.

—  Так, але він це приховав від мене.

—  Не тільки від тебе, - Тарас відкрив відеофайл.

На відео невпевнено посміхався Олег, він поправив своє русяве обличчя, і почав говорити:

— Привіт, Тарасе. Я знав, що ти впораєшся. Сподівався на це. Якщо ти дивишся це відео, то ми з тобою розминулися, а точніше я втрапив у халепу. Це була пастка, але мені спочатку здавалося, що ні. Я справді не знаю хто за всім стоїть, але почали зникати люди. Як і п’ять років тому, - він зробив паузу, потім продовжив, —  Нікому не довіряй, чуєш, причепний хтось з нашого оточення. Я не можу розказати усе, бо не впевнений, що лише ти побачиш це відео. Знаю, що ти докопаєшся до істини, принаймні я вірю у це. Я залишив тобі підказки, саме на той випадок, коли і я можу зникнути. Перша підказка:

—  Навіщо ці квести? Що, не можна прямо сказати що сталося і де його шукати?

—  Лізо, заспокойся. Якби можна було, то сказав би.

—  Ні, ти не розумієш, можливо, що ще можна когось урятувати.

—  Навряд чи, хоча, надія завжди є. Треба бути готовими і до найгіршого, що хоча б вдасться запобігти іншим зникненням, знайшовши винного.

—  Тобто, ти майже впевнений у тому, що Олега немає у живих…

—  Я не знаю.

У двері подзвонили. Ліза була впевнена, що це Олеся, тому не вагаючись відчинила. Подруги обнялися, після чого увійшли до зали. Тарас підвівся. Йому було ніяково дивитися на Олесю, бо ще й досі не позбавився почуттів до неї.

— Привіт, —  Тарас спробував натягнути посмішку, проте це йому погано вдалося.

Олесю переповняли водночас ненависть, від якої хотілося накинутися на Тараса і чимдуж відлупцювати та ніжне тремтливе почуття, яке зрадливо змушувало дивитися лагідними очима на колишнього хлопця та гучно стукотіти серце. Але з її уст вирвалося лише сухе привітання:

— Привіт, —  вона звернулася до подруги, —  Навіщо він тут?

—  Можна було б і більш поблажливо, — Траса це трохи обурило.

—  Взагалі то я тут.

—  Він приїхав до Олега. Допомагає знайти його.

—  Що? Олег зник? То чому ти не звернулася до нашого відділу?

—  Тому, що брат не знав кому можна довіряти, а кому ні.

— На місці Олега, я б йому не довіряла. Він завжди тікає, коли обставини сильніше за нього.

— Олесю, давай залишимо наші перепалки на потім. Кожна хвилина має значення, бо саме час вирішить долю кожного, хто причетний  до цієї справи.