Розділ 3

Ліза ніколи не почувала себе головною у своєму житті, бо перше місце займав її досконалий брат. Ще з дитинства батьки приділяли йому більше уваги та віддавали більше любові своєму синові. Ліза була завжди другою і не претендувала на роль улюблениці. Тепер, коли батьків не було поруч, вона почала теж підсвідомо ставити Олега на перше місце у своєму житті. Його слово для неї було вирішальним, завжди з ним у всьому погоджувалася. І тепер, розуміючи, що брат не був з нею до кінця відвертим, засмучувалася, бо у неї не було від нього таємниць. Принаймні вона так гадала. Зараз вона почувала себе важливою для Олега людиною, бо відчувала, що зможе допомогти у пошуках. Другою, не менш важливою людиною для Лізи стала Олеся. Вони подружилися як раз у той період «великої смути», як вони жартували. З тих пір минуло п’ять років.

Ліза намагалася зібратися і врешті решт зателефонувати Олесі, але, зціпив зуби, промовчати про приїзд Тараса.

— Привіт. Мені потрібен номер Насті, продиктуй, будь ласка.

— Привіт. Добре, зараз. А що сталося? — Олеся здивувалася проханню подруги.

— Поки що не знаю. Олег зник, але це не телефонна розмова.

— Добре, зрозуміла. Я через годину звільнюся і наберу тебе. Номер зараз тобі вишлю.

— Гаразд. Дякую.

Ліза повернулася до кімнати, але Тараса там не було. Попрямувала до кухні. Тарас стояв за відкритими дверцятами холодильника.

— Олеся пришле номер Насті.

— Авжеж, - він ніби перебував у трансі.

— Що, ти щось побачив?

— Так, він не ночував дома два дні.

— Чому ти так вважаєш?

— Закуповувати йогурти на тиждень вперед та їсти завжди зранку на сніданок. Якщо ця його стара звичка ще не зникла, то не складно вираховувати. Сьогодні середа. Однієї немає. Отже, в понеділок зранку він ще був дома, а дві ночі провів хто знає де.

— Звичка залишилась. Ти все правильно вираховував.

Тарас закрив холодильник.

— Сподіваюсь, ти не видала мій приїзд Олесі?

— Звісно, ні.

— Добре, бо я поки що не хочу, щоб хтось вештався під ногами і заважав. Покажи мені схованку Олега. Можливо, її не знайшли.

— Розумієш, я знаю лише віршик-загадку, схованку можна побачити, якщо знайдеш розгадку.

— От, Олег, вміє інтригувати. Кажи.

— Зараз, я згадую.

Якщо тобі стало сумно,

То книгу правильну візьми.

Відкрий її вдумливо,

Але спершу порахуй до семи.

— Це все?

— Так.

— Що означає правильна книга?

— Не знаю.

Тарас попрямував до кімнати, взяв з книжної полиці улюблену книгу Олега. Дзеркало йому не показало того, що його цікавило. Промайнули лише обривки з минулого у довільному порядку. Всю цю інформацію Тарасу треба продивлятися багато разів, щоб щось зрозуміти. Йому вже не потрібно перебувати біля дзеркала, достатньо знайти спокійне місце, зручно розташуватися та закрити очі, щоб зосередитись на всьому побаченому. Тарас порахував до семи і відкрив книгу приблизно посередині. Нічого не трапилось. Було зрозуміло, що це не та книга. Часу перебирати усі не було. Він звернувся до своєї сили – він міг виявити чи доторкався хтось до будь-яких предметів, а коли виявляв, то міг побачити останні події, які були пов’язані з предметом. Сконцентрувавшись на книгах він побачив яскраве світло перед своїм обличчям. Поступово воно стало перетворюватися у Олега: ось він підходить до книжної полиці та ставить на місце товстий словник слів іншомовного походження. Тарас відчув різкий біль, він примружив очі і скривився. Фантом з минуло зник. Але тепер чоловік знав, яка саме книга потрібна. Він дістав з полиці старий словник і промовив над ним:

— Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім.

Після цього він відкрив словник. Це вже була шкатулка у вигляді книги, у якій лежав записник, флешка і брошка з діамантів та смарагдів у формі сови.

— Що це таке? — Ліза здивовано вигукнула.

Вона вдивлялася у брошку і її рука потягнулася до неї.

— Стій! — зупинив її Тарас, — На ній є закляття.

Ліза відсмикнула руку.

— Це справжні смарагди і діаманти? Звідки ця прикраса з’явилася у Олега?

— Поки ще не знаю.

— Вона дуже дорога, гадаю, - дівчина продовжувала заворожено дивитися на прикрасу, - У нашій сім’ї таких не було.

— Де ноут Олега?

— Не знаю. Мабуть його забрали.

— У тебе є ноут?

— Так.

— Тоді їдемо до тебе.

— Добре. Номер Насті у мене. Зараз подзвонимо?

— Я наберу її по дорозі та розпитаю. Ходімо. Тут нам робити нічого.

Тарас закрив шкатулку і промовив:

— Сім, шість, п’ять, чотири, три два, один.