Розділ 1

Молодий чоловік з дорожньою сумкою вийшов з п’ятого вагона потяга «Київ - Херсон». Зняв сонцезахисні окуляри та примруживши очі радісно посміхнувся. Трохи відійшов від потягу, зупинився на мить, ніби вдихаючи херсонське повітря як привітання з містом. Далі він попрямував вздовж перону, ближче до будівлі вокзалу. Поряд зі входом він поклав дорожню сумку на асфальт і його рука сковзнула до правої кишені джинсів, де вібрував мобільний. Діставши його він радісно промовив:

— Привіт! Олеже, друже, де ти? Запізнюєшся. Ти що забув час прибуття мого потяга?

— Привіт. Це Ліза, сестра Олега, – вона зробила паузу і продовжила,  — Я зустріну тебе. Буду через хвилин десять і все поясню.

— Добре, чекаю на тебе, — хлопець від здивування ледь втримав телефон, встиг підхопити на льоту.

Не розуміючи що коїться, хлопець повільно поклав телефон до кишені. Передчуття чогось недоброго враз заполонило його. Немов, як пересторога, поряд з ним виникла пляма сірого туману, поступово перетворюючись на силует, який все ясніше набував риси жінки середніх літ. Майже прозора постать, її одяг зразу ж наштовхнув би на думку, що вона з іншого століття. Примара з минулого. У цей момент хлопцю стало трохи зле, у нього запаморочилось у голові і він схопився за голову, стиснувши її з обох боків, ніби це могло якось вплинути на різкий біль і зупинити його.

Жінка-примара тримала щось у руках. Коли хлопець примружив очі, а потім знову відкрив, то напівпрозора постать зникла, а біля його ніг лежав лист паперу. Він обережно підняв його і прочитав: «Просто знайди мене. Олег».

— Що за маячня! — не втримався Тарас.

До нього підійшли два чоловіки у сірих ділових костюмах, вони показали свої посвідчення, але Тарас був ніби не тут.

— Пред’явіть, будь ласка, ваші документи.

Він дістав паспорт і показав їм.

— Гм. Ми мали на увазі інші документи.

Тарас зразу отямився і витягнув посвідчення.

— Ось.

— Відділ боротьби з темними силами, — здивовано прочитав один з чоловіків, — То ви з наших.

— А дозвіл на перебування в іншій області у вас є?

— Я не у справі. Відпустка. Самі знаєте, що особисті переміщення не потребують дозволу.

— Так, звісно. Надовго?

— Сподіваюсь, що ні.

— Вам потрібен гід, щоб показати наше місто?

— Дякую, ні. Я народився у цьому місті й жив тут понад двадцять років.

— Тоді з поверненням. Ось наші координати, якщо будемо потрібні, — чоловік простягнув свою візитку.

— Можливо, завітаю до вас на каву.

Хлопці пішли геть, періодично обертаючись і сміючись. Тарас розумів, що тепер про його перебування тут будуть знати і у Києві, і у Херсоні. Це було очевидно, бо охоронці рівноваги не могли залишити у таємниці його приїзд.

Як тільки хлопці відійшли, Тарас побачив Лізу, яка поспішно наближалася до нього. Молода жінка притримувала сарафан рукою, який вітер намагався задерти. Її волосся було підібране. Вона радісно посміхнулася, коли побачила його, найкращого друга свого брата. Це її перше нерозділене кохання. Але то було дуже давно, тому вона залишила лише приємні спогади.

— Привіт, — щиро привіталася.

— Привіт, – Тарас подарував їй теплі обійми.

— Не за таких обставин уявляла нашу зустріч, – зітхнула Ліза.

— Я теж, – погодився молодий чоловік.

— Ти знаєш де Олег? – трохи розгублено спитав.

— Ні. Але підозрюю, що з ним щось трапилось. Погане передчуття.

— В мене теж. Тоді пропоную перейти одразу до справи, бо хто знає, що там з ним трапилось.

— Згодна, треба поспішати. Коли ти в останнє з ним розмовляв?

— Позавчора. Він був чимось схвильований, тому і попрохав мене приїхати і допомогти.

— Допомогти у чому?

— Не знаю. Він нічого не говорив. Сказав, що розповість все під час зустрічі. Я взагалі нічого не знаю.

— Розумію. Я теж. Він залишив мені голосове повідомлення. Можемо прослухати разом, бо я так нічого не зрозуміла.

Вона увімкнула голосове повідомлення. Олег говорив швидко, ніби кудись поспішав:

— Привіт. У середу приїде Тарас. Я йому повністю довіряю. Віддай йому пакунок, який я тобі залишу у своїй квартирі, ти знаєш де моя схованка. Він все зрозуміє. Я в це вірю. Бо інакше… Допоможи йому. Просто знайди мене.

Тарас почухав потилицю і промовив:

— Де він? Що це все означає?

— Ти все почув, я знаю не більше.

— Поїхали до нього шукати пакунок. В тебе ключі від квартири з собою?

— Так. Пішли, я біля входу залишила машину.

Вони попрямували до Лізиного автомобіля. Їхали мовчки: Тарас занурився у роздуми щодо Олега, Ліза слідкувала за дорогою. Зупинилися біля старої п’ятиповерхівки. Ліза закривала двері авто і встановлювала сигналізацію, а Тарас  тим часом роздивлявся будівлю.