Розділ 4

Ігор сидів у кріслі і дивився у вікно, думки його подорожували далеким минулим. Не обертаючись, він звернувся до хлопця, який щойно увійшов до його кабінету:

- Миколо, замов найдорожчий букет троянд і відправ Лізі.

- Хочеш помиритися з нею?

 Ігор подивися на Миколу, який трохи засоромився свого питання:

- Наразі хочу спробувати дізнатися навіщо приїхав Тарас, - Ігор написав кілька строк на аркуші і віддав Миколі.

- Звідки Ліза може знати? – більш впевнено запитав Микола.

- Її брат все знає, не виключаю, що і вона у курсі справ, - Ігор піднявся і попрямував до дверей.

- Добре, а то я на мить подумав, що ти закохався у неї.

- Моє серце завжди буде належати іншій, - Ігор зупинився і подивився на хлопця, - Якщо ми будемо разом із Лізою, то вона буде страждати.

- Ти маєш на увазі Ніку… Не знав, що ти її любив по-справжньому, - Микола почухав потилицю.

- Так. Любив.

- Але навіщо стільки років мучити Лізу?

- Пропоную змінити тему, - Ігор підійшов до свого столу і взяв мобільний.

Микола не поспішав іти.

- Тобі ще й досі не довіряють повністю. Вважають, що ти раптом можеш знову передумати і повернутися до відділу боротьби з темними силами, - Микола наважився відкрити таємницю тому, кого вважав своїм другом.

- З тою темрявою, що в моїй душі, це буде важко зробити. Марно турбуються, - сказав Ігор і важко зітхнув.

Далі він вийшов з кабінету та, йдучи коридором, прослухав повідомлення від Олесі.

- Олесю, Олесю, ти геть не змінилася за ці п’ять років, - промовив уголос.

- Може, до неї когось підіслати? – Ігор почув голос Ярослава, якого всі у відділі хаосу називали тінню за його вміння непримітно підкрадатися.

- Не хвилюйся, я вже про все подбав, - Ігор вдоволено посміхнувся.

***

- Треба подивитись, що на флешці.

- Зараз я принесу свій ноут, - Ліза вийшла з зали і через хвилину повернулася з ноутбуком.

Вона сіла поряд з Тарасом. Він обережно відкрив ноут і зачекав поки той завантажиться, потім приєднав флешку і відкрив папку.

- Це фото зниклих людей. Дві дівчини і хлопець. Навіщо вони йому? – Ліза уважно вдивлялася у кожне фото, намагаючись натрапити на знайоме обличчя, але вона нікого не впізнавала.

- Він взявся за справу. Звільнився з роботи і взявся за цю справу.

- Так, але він це приховав від мене.

- Не тільки від тебе, - Тарас відкрив відеофайл.

На відео невпевнено посміхався Олег, він поправив своє русяве волосся, і почав говорити:

- Привіт, Тарасе. Я знав, що ти впораєшся. Сподівався на це. Якщо ти дивишся це відео, то ми з тобою розминулися, а точніше я втрапив у халепу. Це була пастка, але мені спочатку здавалося, що ні. Я справді не знаю хто за всім стоїть, але почали зникати люди. Як і п’ять років тому, - він зробив паузу, потім продовжив, - Нікому не довіряй, чуєш, причетний хтось з нашого оточення. Я не можу розказати усе, бо не впевнений, що лише ти побачиш це відео. Знаю, що ти докопаєшся до істини, принаймні я вірю у це. Я залишив тобі підказки, саме на той випадок, коли і я можу зникнути. Перша підказка: іди туди, де все закінчилось, там ти знайдеш початок.

- Навіщо ці квести? Що, не можна прямо сказати що сталося і де його шукати? – Ліза встала з дивану і почала ходити по кімнаті, емоційно жестикулюючи руками.

- Лізо, заспокойся. Якби можна було, то сказав би, - Тарас спробував заспокоїти дівчину.

- Ні, ти не розумієш, можливо, що ще можна когось урятувати, - Ліза не могла зупинитися.

- Навряд чи, хоча, надія завжди є. Треба бути готовими і до найгіршого, що хоча б вдасться запобігти іншим зникненням, знайшовши винного, - Тарас спробував бути спокійним.

- Тобто, ти майже впевнений у тому, що Олега немає у живих… - вона замовкла, бо її уява малювала найгірше.

- Я не знаю.

У двері подзвонили. Ліза була впевнена, що це Олеся, тому не вагаючись відчинила. Подруги обнялися, після чого увійшли до зали. Тарас підвівся. Йому було ніяково дивитися на Олесю, бо ще й досі не позбавився почуттів до неї.

- Привіт, - Тарас спробував натягнути посмішку, проте це йому погано вдалося.

Олесю переповняли водночас ненависть, від якої хотілося накинутися на Тараса і чимдуж відлупцювати та ніжне тремтливе почуття, яке зрадливо змушувало дивитися лагідними очима на колишнього хлопця та гучно стукотіти серце. Але з її уст вирвалося лише сухе привітання:

- Привіт, - вона звернулася до подруги, - Навіщо він тут?

- Можна було б і більш поблажливо, - Траса це трохи обурило, - Взагалі то я тут.

- Він приїхав до Олега. Допомагає знайти його.

- Що? Олег зник? То чому ти не звернулася до нашого відділу?