Глава 4

Валентин

Вихідні тянулись максимально довго. Я вже не знав чим себе зайняти. Просто чекав понеділка, щоб побачити ті ясні очі та яскраву усмішку.

Хоч весь цей час мій любий братик був у двадцяти метрах від неї, але я не переймався. Коля навряд чи зможе в собі знайти сили, щоб заглянути їй у вічі. Та й виглядає він не дуже. А от Маленька Софі з радістю пригорнула б його до себе. І це мене скажено нервує. Коли був меншим, сотню разів бачив як вони разом гуляли. У них було багато спільного, тож я не наважувався підійти до неї. Та я впевнений, що вона до не давна і не знала, що я брат її ненаглядного друга!

Я не живу разом з батьками вже років два. І вони не проти. Хоча досить часто бачусь зними. Я знімаю двохкімнатну квартиру неподалік їхнього району. Тож, у любий момент можу заскочити на байк і вже вдома. Але мама не дуже в захваті від моїх поїздок. Нічого, це нормально.

Протягом всьго вікенду, я думав, як там Маленька Софі? Чи сильно вона обідилась на мене? Чи буде говорити зі мною? Але у понеділок її школі не було. І у вівторок, і в середу. Я вже почав дуже переживати за неї. Чи не зробила вона собі чогось? Зато кожен день була її подруга, яка лепне до всіх, наче п'явка. І як Маленька Софі її витримує?

Ранок четверга. І я все ще без ентузіазму їхав до школи. Під'їхав якраз вчасно, продзвенів дзвінок. Ще відівчитись цей нещасний рік і все. Аж раптом, серед натовпу учнів, я помітив невисоку шатенку. Софі. Моя Маленька Софі! Вона не побачила мене і зайшла до школи, а я забіг слідом. Але поговорити не встиг, вона зайшла до кабінету. Гаразд, почекаю перерви.

Після уроку я не міг її ні де найти. Зато натропив на подругу Софі, Женя вроді. Ледве від неї втік. Так пройшло ще три уроки. Настав час обіду. Я сів поруч з деякими футболістами. До тих, кого хоч переварювати не складно. Хоч знайомий ще не зі всіма, але мене знають всі. 

 - Ей, Валентине, прийдеш сьогодні на тренування? Якраз після ланчу, - відволік мене фарбований блондин.

 - Планую, - коротко відрізав я, і продовжив дивитись на стіл дівчат, де спиною до мене сиділа Маленька Софі.

 - Ооо, - почувся гул двох близнюків, - хтось знайшов собі нову пасію!

Це заставило мене обпалити поглядом цих телепнів. От би вони по менше язиками рухали.

Фарбованим блондином був ніхто інший, як Богдан. Височезний, широкоплечий хлопець. Він був вищий навіть від мене, при моєму рості 2 метри. Це один з найпопулярніших карооких хлопців, який зараз на формі має цифру 4. Але досить скромний, поки без дівчини. Високе чоло та не чіткі вилиці, толком нічого особливого.

Навпроти мене сидять близнюки. Їх можна назвати найпопулярнішими шкільними клоунами. Чого тільки не витворяли. І уроки зривали, і у деректорки були, і хлопушки пропонисили, до істерики вчителів доводили, що викладачі навіть звільнялись, але їм все сходило з рук. Вони трохи нищі від мене, худорляві, але судячи по м'язах на руках, не менш сильніші ніж я. Це зеленоокі брюнети, точно, як дві краплі води. Лишень у Влада був не примітний шрам на правій скулі, а у Максима - на лівій. Якщо вірити їхнім байкам, то вони якось побились з кимось от їм і влетіло. Але не дивлячись на це, їх неймовірно легко сплутати. Також, вони часто розводять дівчат цим і їм це тільки в радість. У обидвох високе чоло та точене підборіддя. Першому дістався номер 5, другому - 6. І Влад часто сцібеться за це над Максимом. Ніби то, він кращий за нього у футболі. Хоча насправді вони двоє однакові.

По ліву руку від мене сидів, мабуть, найспокійніший хлопець якого я за життя зустрічав. Роман. Важко сказати, що він симпатичний. Шатен у прозорих окулярах, який завжди має під рукою книжку. Коли його не побачу, завжди читає. Сірі очі, гострий ніс та бліде обличчя, яке контрастувало із темним, як тьма волоссям. Ні, все-таки, він має у собі якись хист. Як інакше пояснити, що він єдиий з нас має дівчину? По чуткам, це якась там Оксана, взагалі вперше чую. Теж, цей щасливчик носить на собі футболку із цифрою 3.

 - Повторіть, що ви сказали? - Прочисав я крізь усмішку. - А то я не розчув.

 - Воу, Валік, полегше, вони ж жартують, - похлопав мене по плечі Богдан.

 - Признавайся, хто вона? - Не вгавав Влад,

 - Б'юсь об заклад, що це ось та блондиночка з хвостиком, - витянув шию другий близнюк. 

 - А я ставлю на брюнетку в міні спідниці, ух гаряча штучка, - облизнувся перший близнюк.

Я стиснув зуби, аж щелепу звело.

 - Богдане, а ти ще скажеш? - Спитав Максим.

 - Раз на те пішло, - він обдивився всіх дівчат за тим столом, - думаю, ота яка сміється найдужче.

У мене вирвалось змучене зітхання.

 - А Роман? - Одночасно згадали про нього Влад і Максим. - На кого ставиш?

 - Пас, - почувся низький та спокійний голос.

Він сидів та схилився над черговим томом якоїсь прози.

 - А так? - Богдан вирвав з нього рук книгу і зустрівся із похмурим поглядом.

 - Верни.

 - Що читаєш? - Не вгавав фарбований блондин. - Сергій Гридін, вперше чую.

 - Я сказав, верни, - нагадав про себе Роман з притиском.

 - Перше скажи свою ставку, - всміхнувся Максим. - Всі сказали, окрім тебе.

Брюнет зітхнув та оглянув стіл дівчат.

 - Ота, - показав він підборяддям, - шатенка, яка сидить осторонь у телефоні.

Хлопці враз витягнули шиї.

 - Серйозно?! - В унісон здивувались близнюки.

 - Навряд чи, - закотив очі Богдан.

Роман лише знозав плечима та відібрав свою власність. І знову занурився у якусь історію.

Я дійшов висновку, що краще мовчати. Дійсно. Може вони забудуть про це все? Бо, якщо ні, то я буду слухати це все аж до кінця року. Воно мені потрібне?

 - Підійти до неї, - засвітились очі у Влада.

 - Що?!

Відволікся лише на хвилину, і тут я вже стою на ногах, а у плечі мене пхає один з близнюків. Прекрасно!

 - Ну ж бо! - Підтримав Богдан.