Глава 1

Соня

Ранок понеділка... Покажіть мені людину, котра радіє цьому робочому дню. Чому ми маємо ходити до школи так рано? Чому уроки не починаються, наприклад, о 12 дня?

Добре, потрібно вставати.

Вставши я пішла у ванну. Нічого особливого у дзеркалі я не побачила. Все ті ж зелені очі дивляться на мене із темними кругами під ними. Першим ділом причесала бардак, який творився у мене на голові. Зробивши всі водні процедури, пішла на кухню снідати.

Стабільно на столі стояла кружка чаю і поруч круасан із вишнею. 

Опісля, стою перед своєю шафою та довго дивлюсь на одяг. Ну а що? Думаєте я так легко можу вибрати що вдягнути? Ей! Я все таки дівчина, підліток кінець кінців. У голові твориться казна-що. А що вже говорити про зовнішній вигляд? Із думками ргозібратись не можу, а одяг це просто...

Коли завершився мій ось такий ранішній ступор, вибір впав на сині джинси скіні та білу класичну футболку. Волосся вирішила не заплітати. А нащо? На вулиці шкільний осінній ранок. Всім все одно як ти одягнений та яку зачіску маєш. Головне, щоб о 8:30 ти сидів за партою, більш-менш не сонний.

Одягнувшись вернулась на кухню. Вже кілька років підряд, я ходжу до школи із однокласницею. Так ви правильно зрозуміли. Саме ОДНОКЛАСНИЦЯ, не ПОДРУГА. 

Колись я справді думала, що їй можна довіряти. Але тільки недавно зрозуміла, що вона дружить зі мною тільки заради вигоди. Мені не погано даються математичні науки, а вона із цифрами не дружить, томуууу... Але ви не подумайте, мені тоже вигідно підтримувати із нею зв'язок. Англійська - це мова, без якої, ти ніхто. Чомусь саме цією мовою говорить більша частина людей, яка проживає на планеті Земля. А я, мабуть, одна із найвезучіших осіб на цій планеті. Ну не дається мені та мова. Ні в зуб ногою. І так повезло, хоча б з чимось, моя однокласниця розуміє мову майбутнього. Тому у нас виходять взаємодопомога і нічого більше. І не дивлячись на це все, ми двоє ідемо на золоту медаль.

І думаю очікувано, що ця однокласниця не підніміє трубку із першого разу. Знаєте, існують такі люди, які тримають телефон коло себе - це прекрасно. АЛЕ! Найцікавіше те, що телефон завжди на беззвучному режимі. ЗАВЖДИ. І скільки би я не просила аби вона включила звук, у відповідь получала відмазки. 

Десь на третій дзвінок однокласниця сонним голосом відповіла:

 - Ало...

 - Жень, виходимо?

 - Софій, куди? - У слухавці почувся зівок.

 - Я тебе вітаю, ти проспала, - чесно, я старалась бути уввічливою, але у той же момент хотілось чим пошвидше закінчити розмову. - Я тебе прикрию. Добраніч.

У слухавці Женя ще щось пробурмотіла, але я поклала слухавку.

І у котрий раз іду до школи сама. Ви здивонані? Я ні. Таке трапляється достатньо часто.

Я взяла чорний рюкзак, попрощалась із батьками і пішла до школи.

Переважно коли я йду із Женею, дорога займає двадцять хвилин. Але коли йду сама, то мені вистачає десяти. 

Вчусь у школі під номером тринадцять. Так, тринадцять. Щасливе число! Це двохповерхова будівля білого кольору із чотирма входами. У одному корпусі двадцять чотири кабінети, у другому ще два.

Мій кабінет під номером вісім. І зараз перший урок улюблена Історія із Олегом Юрійовичем.

У мене в класі вчаться двадцять три учня. І, чесно кажучи, терпіти приходиться кожного.

Як істинна відмінниця, яка майже нічого не вчить, я сиджу на першій парті у середньому ряді. Продзвенів дзвінок і до класу зайшов високий чоловік у чорному плащі. Сів і почав відмічати присутніх. На даний момент нас лише чотирнядцять, але блище до третього уроку будуть майже всі. Чомусь так є. Коли відмітили мене і я відмазала Женю, занялась найважливішою справою. А саме миролюбно лягла на парту та задрімала. 

У класі є любимчики нашого історика. Ось, наприклад, Павлусь: брюнет під два метри ростом у окулярах, він не є дуже худим, але він прекрасно виглядає у своїх джинсах і кофті. Зараз ми проходимо тему "Друга світова війна" і цей хлопець знає все про цей період. Лише він забув уточнити, що вивчав тільки цей проміжок історії. Або Настя: висока дівчина із рижим волоссям і з фігурою волейболістки, по правді, вона взагалі нічого не знає. Але їй вдається вставляти всюди своїх п'ять копійок і це сходить дівчині з рук.

Перерва. Що ж, а це означає, що треба брати свої манатки і перебиратись до іншого кабінету на другий поверх. Так, на жаль, у мене в школі учні ідуть до кабінетів вчителів, а не вчителі приходять до класів. Так, це дуже не зручно, але з часом звикається. 

І ось, іде мій клас і намагається не розтоптати малих другокласників. А ще, я забула сказати, що у мене досить високі однокласники. До прикладу представлю того самого Павлуся, біля якого щойно пробіг маленький хлопчик, і цей малюк ростом навіть не до бедра десятокласника. І якщо любимчик історика встигає ухилятись від малюків, то у мене не дуже виходить. І враз, у мене врізалась дівчинка і впала. Та звісно почала плакати. 

Тож кажу прямо, я не люблю дітей, а особливо їх заспокоювати. Та взагалі-то не дуже і людей люблю. Тому, легенько її підняла, попросила пробаченння. І поки дівчинка відволіклась, я прудко зникла з місця злочину.

Так пройшло ще два уроки, два кабінети у різних частинах школи. І на четвертий урок об'явилась Женька. У чорних штанах та червоній футболці. Це висока струнка шатенка із кератином. Їй не подобались її природні кучері, тому і спалила своє волосся, виглядає, як солома. У карих очах переважно є якись блиск, який з кожним разом означає щось не передбачуване. 

Вона пройшла у клас і сіла до мене на другий варіант.

 - Я нічого не пропустила? - Із вкрадливою усмішкою спитала вона.

 - Та ні. - Скучаючим голосом відповіла я і продовжила сидіти у телефоні.

 - Сонь, нам щось задавали із хімії? 

 - Зробити конспект.