Розділ 2

— Що за?! — огидно скривився чоловік з фото в айді картці, зиркаючи на мене.

Ми опинилися... де? В «ніде». В оксамитовій, безкінечній порожнечі, де не було ні верху, ні низу, а єдиним джерелом світла, здавалося, був він сам.

— Це так вже стали вітатися в цьому світі? Невже я таке старе, що й відвик…

— Яке запрошення, таке й вітання, — скорчила я таку ж пичку, як і це… незрозуміле що. Людиною його назвати язик не повертався.

Його платинове волосся не спадало, а... розтікалося за спиною, ніби він носив невидимий акваріум замість шолома. Саме такою була моя перша думка, коли я побачила білуватий ореол навколо його голови. Та й обличчя в нього й не зовсім людське було. Вуха, довгі й тонкі, мов у казкового єдинорога, переливалися перламутровим рожевим блиском. А обличчя... воно було таке, ніби його намагалися пофарбувати кілька маленьких дівчаток одночасно, причому в темряві. Розмазані рожеві рум'яна, криво наведені блакитні тіні аж до брів і занадто яскрава помада. В принципі, може так і було, хтозна.

— Що ти взагалі таке? — не стрималася, ловлячи на собі ображений погляд.

— Ти серйозно? Це я що? Ти ж мій паспорт бачила.

Ну, дякую своїй уважності виходить. Бо нічорта я не пам’ятаю. Точніше, таки пам’ятаю — досить навіть красиве фото, як на паспортне. І до порталу воно було досить схоже на чоловіка на сцені, але зараз і близько ні. Здавалося фотографія змінюється з такою швидкістю, як і зовнішність чоловіка.

— Ну хоч здогадайся, — здається, його ця вся ситуація вже забавляла. Але не мене. Я починала дутися й думати про те, що я починаю дутися. А потім…дутися насправді…

— Агов, агов, полегше, — підійшов він, торкаючись мого плеча, а я мимоволі вражено застигла. Яка ж в нього ніжна оксамитова шкіра…— Ти чого?  Досі не зрозуміла?

— Та що я маю розуміти? Де ми?!

— Та все, що відбувається навколо, — він обвів руками порожнечу. —  Це пряме відображення твоїх думок.

— Серйозно? Тільки моїх??

— А ти тут ще когось бачиш?

— Могла б, якби зір повноцінно повернувся. Я не бачу й за два метри, — промовила я, врешті усвідомлюючи, що дійсно – там всюди немов би порожнеча.

— А ти й можеш. Хочеш — спробуй. Уяви, що ми в просторій кімнаті. От яку ти її собі уявляла?

— Світло-коричневі прості стіни, білосніжні меблі, безліч дрібничок навколо… — почала було я перелічувати вголос, заплющивши очі, а тоді…розплющила і…нічого.

— Оааах, — по-котячому позіхнув чоловік поруч. — Ти там почала вже уявляти, чи як? Бо я тут скоро засну.

— Та уявляю я! Але щось нічого не уявляється.

— Бо ти все робиш не так, — скривився чоловік. — В тебе ж немає прив’язки. Емоційного якоря. Ну от взагалі ніякої. А спробуй уявити в тій своїй кімнаті найціннішу свою річ, без якої жити не можеш. І не кажи цього вголос – я не маю чути.

— Ну добре, — погодилася я. Щось цінне…хм…щось цінне…

— Сумочка?? Справді?! — не втримався від сміху чоловік, в якого навіть з очей бризнули сльози й той заходився розмазувати руками туш по обличчю.

— У кожного різні пріоритети в житті, — стиха промовила, миттю виправдовуючись.

І тут в мене в голові раптом перемкнуло. А перед ким це но я виправдовуюся? Чоловік з розмальованим обличчям та вушками єдинорога, ха! От був би це хтось на зразок Кріса Кейванса… Та ще й…у спортзалі й без сорочки…

В ту ж секунду оксамитова порожнеча зникла. Вона просто лопнула. Я почула брязкіт заліза і приглушений ритм якогось року. Запахло залізом, потом і чоловічим дезодорантом. Ми стояли посеред величезного, залитого сонцем спортзалу. І ось він.

— А це вже інша справа, — почула я, любителька переглядати фільми в оригіналі, надто знайомий, з легкою хрипотою, голос.

— Що за?!

— Це твої улюблені слова, чи що? — стенув плечима ніхто інший як Кріс Кейванс й посміхнувся своєю надто білосніжною голівудською посмішкою.

— Та я…я…— почала хапати ротом повітря, так і бігаючи поглядом то на Кріса, то на паспорт, де знову змінилося зображення, то на Кріса, то на паспорт.

— Дійшло нарешті? Чи ще ні?

— Ти ілюзія… Це просто моя уява…це просто моя уява… — повторювала про себе, а тоді навіть незчулася, як потягнулася рукою до своєї обожнюваної сумочки, що висіла на обладнанні зовсім поруч зі мною та почала робити фото з Крісом.

Одне, друге, третє. Селфі. Присіла. Підбігла ближче, щоб він точно був у кадрі. Ох, я ПОРУЧ З КРІСОМ КЕЙВАНСОМ. Я ПОРУЧ З МОКРИМ КРІСОМ КЕЙВАНСОМ!!!

— Може вже годі? — білозубий рот розтягнувся в легкій посмішці, такій по-доброму знайомій мені з ромкомів, які обожнювала в дитинстві. Та й зараз в нього фільми нічогенькі, нічого не скажеш….

— Може…можна автограф? — й собі розпливлася в посмішці, спостерігаючи за своїм ідолом.

— Ти ж розумієш, які можливості в тебе є? Розумієш, що на один-однісінький день отримала шанс просто уявити все, що забажаєш?

Я лише гарячково закивала.