Розділ 1

Зал ожив під шум овацій. Тисячі глядачів хвилями почали підводитися з власних місць та аплодувати. Посмішки легкого шаленства застигли на вустах, час від часу корчачись від чергових слів захвату. О так, на цей концерт всі чекали кілька місяців і він не просто виправдав навіть найсміливіші сподівання, а й перевершив їх з такою легкістю, що ніхто не знав, чого взагалі очікувати далі.

Адже хіба раніше на сцену вилітали? Ні-ні, шановні, без жодних тросів, мотузів чи страховки. Просто людинка взяла й вилетіла з самісінької серцевини залу, високо піднявшись над захопленим натовпом. Його силует на мить затьмарив вогні рампи. Ну що ж, очікування в дві години таки виправдало себе, але на душі все більше шкребли кішки сумніву.

Ну тут же явно щось було не так… Люди так просто не літають чи…? Ні, Леє, припини, тут взагалі не може бути ніяких сумнівів. Люди не літають і крапка. Це така ж сама непорушна істина, як і те, що моя безцінна сумочка, яку я необачно поклала на сидіння, щоб підвестися й почати аплодувати — коштує цілий статок. І… Ох, дурна моя голова поклала її на той самий стілець, гострий край якого вже подарував мені «чудову» стрілку на капронках, коли шукала своє місце. Ну що ж, схрестимо пальці, нігті й усе, що можна, й сподіваймося на диво. Бо я не переживу ще одну таку болючю втрату. Ні, тільки не цю крихітку від улюбленого дизайнера.  

Софіти на сцені ніби сказилися, стріляючи в обличчя синіми й білими променями. Вони сліпили усіх глядачів, що досі не припиняли аплодувати. А мені мій зір, до їх відома, був дуже навіть потрібен! Все ж сумочка була десь там, внизу, а я надто любила своє найцінніше надбання за останні два…або навіть й три роки. Дурна моя голова. Стільки збирати заради такої дрібниці. Але все ж…красива ж, зараза. Нічого й не скажеш.

І от я вже не витримую. Поки всі дивляться на сцену, моя рука по-зміїному тягнеться до сидіння. Лап-лап, лап-лап і…так, чийсь зад якраз очікувано опинився на моїй траєкторії. Тепленький такий…

— Вибачте, — хутенько бовкнула я, так і не в змозі сфокусувати погляд. Ану зберись, Леє, зберись! Що ж ти таке розбите ся стало?

Ну і я знову лап-лап, лап-лап, і нарешті якийсь прямокутний предмет. І ні ж тобі хоч трішки провести руками по матеріалу й зрозуміти, що це анітрохи не моя ніжна шкіра. Бо відколи це звичайнісінький, холодний пластик нею був? Але ні — загребущі ручки вже потягнули гладеньку папку з сусіднього сидіння.

Зізнатися, що я й не одразу зрозуміла, що тягну? Чи ви вже це й так збагнули? Ну бо куди правду діти, така вже я по життю…розтелепкувата. Але є свої плюси в цьому — як тільки зір повернувся у фокус — зрозуміла, якого красеня документи я потягнула…

Ясна річ, ніхто мене не спиняв поглянути, хто ж там сидів увесь концерт поруч зі мною. Але ні — так же бо цікавіше — з чужими документами в руках, де я вже побачила краєчок пластикової айді картки з вкрай магічними циферками дати народження. Ну от і все…ось як я знайду свого Козерога. Казала мені провидиця — зустріч буде «прохолодною й немов закритою прозорою вуалюю». Ну…не зовсім той матеріал вийшов – всього лише прохолодний пластик папки, але ж збігається. Майже.

Трішки струснула папку, щоб айді картка вислизнула з-за якогось іншого документу і…вона (звісно ж!) взагалі полетіла чорту на рога. Маленький білий прямокутний пурхнув, через кілька рядів, мало не на сцену. Ох, яке ж бо я незграбне. І треба було воно мені? Тепер ще цьому загадковому чоловіку пояснювати, що не хотіла я, воно саме. Ще й цей натовп – досі аплодує. Стоять, як стіна, зачаровані.

Але може воно й на краще? Поки ніхто не помітив зникнення — спокійненько собі полізу між рядами, вивуджу звідти цю картку та й по всьому. Геніальний план. Може навіть збрешу власнику, що помітила, як та вилетіла, коли той підводився. Непогано ж, га?

От я й полізла. Навкарачки. Комусь попід рукою, комусь по руці. Ну й не тільки по ній, будьмо чесними. Хтось отримав моєю маківкою по стегну. Але ніхто й не відреагував. Чемні якісь вони сьогодні. А був би це концерт якогось рок-гурту… Ох, ну хоч в чомусь щастить сьогодні.

Ну от я вже й біля неї. Піднімаю, боязко підносячи її до очей. Чому боязко, спитаєте ви? Та бо я таки встигла випертися на сцену в погоні за маленьким шматочком пластику. Я виповзла на блискучу чорну поверхню прямісінько на очах у всіх, але…самої сцени й не було.

Вона була ілюзією. Просто світлом та димом, переплетеними між собою.

Ілюзія розвіялася, разом з останніми самотніми аплодисментами, забезпечуючи непогане зникнення для артиста.

Єдиний, чорт забирай, нюанс — я то була з ним!

Підлога зникла з-під моїх колін. І якимось абсолютно ідіотським чудом встигла в останні секунди вчепитися за край того, що, якщо мені не брешуть понад чотириста фентезійних книг, які я встигла прочитати за своє убоге існування, було нічим іншим, як невідомим, мерехтливим порталом.

— ЩО ЗА?!