Розділ 27 «Я не залишу тебе»

В останнє виникало бажання його побачити.

— Я не можу! Це ж мій дім! Ось що з ним стало, на фото, це все не так боляче. Я стою зараз і розумію, тут колись було життя! Все життя! Моє життя! Мій мозок згадує роки! Щасливі роки, які були проведені в цьому будинку! А зараз це руїна. Все згоріло, все розвалилося, Все! — емоційно реагувала Емілія. 

— Для чого ми сюди приїхали? Хотіли побачити все на власні очі? Нам так кортіло цього? Більше не хочу, заберіть, витріть мені пам'ять! А я вчилася тут ходити, я росла в цьому домі. Я народилася, а він вже тут стояв. Мене врятував Бог, а його ні. І всі гроші, які я отримала ніколи не замінять мені щасливих моментів в цьому домі! Ніколи!

 Батько Іван стояв не рухаючись, згадуючи, як він ретельно продумував план, кожну цеглинку цього будинку. Все, що він зміг промовити, — це лише: « їдьмо звідси». 

Ірина тримала міцно його за руку, та теж ледь стримувала сльози. 

Вони поїхали шукати якусь квартиру, щоб вистачило їхніх грошей. Вони так зайняті були своїми справами, що навіть не помітили, що весь цей час була тривога в Харкові та інших областях. І он бачать вони щось летить...Укриття поряд немає. Сідають мерщій в машину, тобто таксі, на щастя знайшлося по близу. Що залишається робити? Лише молитися, щоб воно не почало падати. От вже і чути вибухи. Всі травми враз спливають.

— А ми колись чули це кожен день...Щодня прокидалися знаючи, що могли не прокинутись, і тут безпечно жити? Тікаймо звідси! — говорила Емілія.

 Назар дзвонив та дзвонив безперестану. Довго не думаючи зібрав валізи й в нікуди на вокзал. І на найближчий поїзд, де ще були вільні місця.

Подзвонивши ще один раз Емілія підняла трубку, їй було страшно, прямо над ними літали ракети та шахеди, відвикли трохи від такої небезпеки. Останніми днями, тижнями було трохи спокійніше. Ще вона думала; що там на заході? Як там Назар? 

Навіть не підозрюючи, що її кохання вже на шляху до неї. 

— Алло, Емілія, Алло! —  І тут він чує такий свист, в моменті, та вибух через телефон. В той момент його серце так перелякалася, зв'язок пропадає і все, що вона вимовляє лише слово "коханий" забувши, що батьки сидять поряд. Хлопця то в холод, то в жар, йому ще так довго їхати.

— Чому я не поїхав тоді швидше за ними? А якщо з нею щось сталося? Я своїми вухами чув той звук, мене просто накриває паніка, бо як жити без неї на світі? 

А чим далі, тим і йому небезпечніше їхати, по всій Україні запускають купу шахедів. В поїзді теж чутно було і навіть через вікно видно, як щось таке чорне летить. Сім'я Емілії все ще в машині, вони їдуть в безпечне місце по небезпечній дорозі. Проїжджаючи якраз через місця, де багато заводів та фабрик по яких найчастіше б'ють.

— Нам все одно нікуди їхати, повертаймось!

 — В таку небезпеку не можна, їдьмо в якесь укриття, — мовив Іван, за кермом.

 Все ж вони поїхали так, як і сказав батько. Він подумки обійняв доньок, міцно-міцно, говорив не боятися, що все мине. Та Ніка не могла стримати емоцій.

— Це ви у всьому винні! Я не хотіла сюди повертатися.

 Богдан дізнавшись про те, що Назар поїхав сів теж на інший поїзд, бо на той вже не встигав.

Всю дорогу щось постійно над ними літало. Шофери боялися навіть їхати, хотіли розвернути поїзд назад, та це якось було неможливо. Назар собі говорив: «Від смерті не втечеш». — Обіймаючи того ведмедика з палаючим серцем. 

— Знаєш, ведмедику, їду по твою хазяйку, бо без неї серце вже не серце. Знаєш, не світиться, не б'ється. Є ще крихта надії, що все буде добре.

Нарешті відбулося полегшення, коли через кілька годин закінчилася тривога. Ближче до ночі Назар вже приїхав в Харків. Тепер йому потрібно було знайти свою кохану. Чудом зв'язок з'явився, він просто попросив дівчину написати де вона зараз, нічого не пояснюючи. По дорозі містом, його серце ранилося знову і знову, дивлячись на всі ті будинки, навіть не підозрюючи, що проїжджав один з будинків Емілії. І ось він приїжджає на таксі до тієї локації. Бачить таку стару квартиру.

 В Харкові ціни чималі, тому на кілька днів думав доведеться орендувати, тож Іван в цей час якраз домовлявся про оренду, як Назар підбігає та хапає його за руку і говорить:

— Ні! Я не дозволю, щоб моя кохана жила в таких умовах! І ви не ставте під загрозу життя своєї доньки. Емілія! Кохана!

В неї ледь не текли сльози щастя. Вона побігла обіймати його так швидко, він трішки підніс її та покрутив від щастя, швидко поцілувавши. Міцно взяв її на обидві руки, дивився в очі й говорив:

— Бачиш, я приїхав заради тебе, заради нас, я не відпустив твою руку, поїхав за нею, на стукіт серце, твого та мого, нашого серця.

Дівчина нікуди не хотіла відпускати хлопця, обіймала його, поки могла.

— Та невже? Він приїхав аж сюди, заради дівчини, — говорив Іван.

— Бачите, спеціально приїхав без машини, щоб вас це не зачіпало, я звичайна людина. Та вже і не такий багатий, важко управляти компанією після смерті батька. 

— Оу, такий молодий, а вже без батька, мої щирі співчуття.

— Дякую, це недавно трапилося, хвороба серця, мені б було набагато важче без вашої доньки, її присутність лікує мене. Повірте, дайте нам шанс, хоча ми дійсно не праві, що так вчинили.

— Ну що мені сказати? По словах хлопець розумний, чим ти займаєшся? Що за компанія? Розкажи хто твої батьки, он сядьмо на лавочку.

— Дизайнерська компанія, це лише спадок. А так я поет та письменник. 

— Ви не уявляєте, які красиві романи та вірші він пише, його книги хочеться читати з першої сторінки. Мам, тат, послухайте, я не житиму без цього хлопця, хоча вам не відомо, він завжди поряд, він моя опора та підтримка. Пам'ятаєте Влада? Це якраз Назар допоміг його посадити в тюрму, та наскільки мені відомо зараз він закордоном живе своїм життям. 

— Ну не перебільшуй так, не такі вже і красиві мої книги.

— Ого, цікаво так, тепер ми, як батьки, дивимося на це серйозніше, з іншої сторони. А як ви познайомилися? Пам'ятаєте?