Розділ 26 «Остання наша прогулянка»

Наступного дня Емілія та Назар вийшли провітритися на вулицю, в парк. Згадуючи теплий вчорашній день, навіть якщо погода на дворі ще трохи прохолодна, їхні серця зігрівалися один біля одного. Романтичною атмосферою закохані йшли дорогою. Тримаючись за руки, щасливо поглядаючи один одному в очі. Ледь стримуючись не цілувати один одного, та все ж не стрималися. Вітер розвіває її волосся, пташки скрізь так весело щебечуть, відчуття ніби навколо нікого, навіть якщо батьки Емі вже тут як тут. От вони і приїхали, виходять з таксі на зупинці, щоб купити ще щось додому.

— Глянь! Це що Емі!? Цілуються, дивись, дивись як. А машина! яка збоку стоїть, ай, дочко, ай, знову якийсь багатій, знову страждатиме! Не дасть їй спокою з тими грішми!

— В мене немає слів, звичайно я можу її трохи зрозуміти, але так... це вже занадто. — Доповнював Іван.

— Ти гляди, як цілуються серед вулиці, моя донечка, позор якийсь. 

— Ірино, стій, подумай, дівчині не 16, вона повнолітня, знає що робить!

— Емілія? Знає? Та вона ще дитя, що вона там може знати, хочеш щоб знову було, як з Владом? Щоб їй життям погрожував, скільки всього вона натерпілася через тих багачів, он їй простенького якогось би знайти, та нехай собі ходять. — Виходить з машини, розлючена мати підходить до дівчини і каже:

— Еміліє! Що це ти витворяєш? Хто це поряд з тобою? Згадаю лише, здається я тебе десь бачила. Аа, це ти той фальшивий хлопчик, який прийшов в мою перукарню. Гадаєш, я така дурна, що не здогадався, що вся твоя ввічливість, це якась вистава? А тебе, донечко, щоб я більше не бачила поряд з якимись багатіями, а з ним тим більше! — Смикаючи дівчину за руку схопила і забрала додому.

Хлопець в повному відчаї, в нього шок, останній поцілунок, відчуття наче частину тебе відірвали та викинули напризволяще.

Дивлячись як Ірина вела смикаючи його кохану. А дівчина постійно озиралася назад, щоб в останнє надивитися на коханого. Розглянути його жалісні оченята, мужні та сильні руки, його волосся та запах, такої ніжності поряд з ним, запам'ятати це на все життя. Дівчина бачила, яка розлючена мама зараз, а слова: "Щоб я тебе не бачила більше поряд з ним". Добивали по найболючішому місці. Подумки Емі йшла, ледь стримуючи сльози роздумуючи: "Хто тоді насправді без нього я?" 

Назар стояв не рухаючись, дивився на свою самотню руку. Дівчина дивилася на свою, в душі розривав цей крик. — Я обіцяла не відпускати! Я відпустила! Життя примусило відпустити, на силу, коханий мій. От приїду додому, закриюся у своїй кімнаті, ніхто ще не робив мені так боляче, як рідна мама. Не вислухавши мене, не збираюся сьогодні їй нічого пояснювати. Я ж справі була щасливою, моє щастя, моє почуття. Отак все може зруйнувати найрідніша людина? А боляче те, що не зі зла... Вона думає, що мені так буде краще.

 Приїхавши в дім Ірина на нервах кличе Ніку.

 — О, ні це мама! Тікай! — тихенько вигукувала Ніка.

Батьки заходять в кімнату, а там здивовано стоїть Богдан. В домашньому одязі. Навколо стоять його речі, два розстелені ліжка. Ірина просто в відчаї. Та що там мама, в Івана немає слів. Він дивиться на ту картину і лише одне йому приходить в голову: — невже наші доньки такі підступні? Відіслали нас подальше, аби жити своїм життям, невже батьки їм більше не потрібні? Хотілося просто зникнути, бо для чого і для кого жити, як твої ж діти проганяють з дому?

Як би не намагався бути хорошим батьком, та розуміти дочок, це було його останньою краплею. Ну добре Емілія, вона доросла, може і чоловіка приводити. Хоча спершу знайомство, весілля, куди ще спільне життя? А тим більше ліжко? Але від Ніки він такого не очікував. Вона ще не повнолітня! Скільки в неї було хлопців, друзів, але ось так... Він стояв думаючи це все, не видавши ні слова в голос. 

— Мам, тат, це не те що ви подумали, ми не...

— Чекай, чекай, це той негідник, який був тут того разу? Який з квітами прийшов до тебе!? Не смій нічого заперечувати та брехати! — кричала розлючено Ірина.

— Прошу! Вислухайте мене! В мене немає поганих намірів, я дуже кохаю вашу дочку Ніку. Я не з багатої сім'ї, я звичайний хлопець. Пам'ятаєте? Це я мав прийти на побачення з Емілією.

— Що!? — Здивовано крикнула Емілія. 

А він продовжує.

— Та я відмовився, не прийшов, доля мені шепотіла, що не потрібно, а от як тільки побачив вашу Ніку, моє серце одразу відчуло, що це моя майбутня дівчина, зрозумійте мене!

— Ой, які казочки, значить ти...ти той, який покинув одну мою доньку, причепився до іншої!? На той час я ще не знала який ти. Та тепер відомо мені, відомо все, та чи до однієї дівчини приставав? Закручуєш голову кожній, потім вона страждає. Ні! Ніка не буде страждати через тебе! 

— Мам! Ти не бачиш!? Я вже страждаю, я щаслива лише коли він поруч! 

— Доню, ти просто в рожевих окулярах, не бачиш хто він насправді, пограється з тобою та й піде, ти ще молода, знайдеться ще тобі хлопець, який кохатиме.

— Але, я...я кохаю її! Чуєте кохаю! Як мені доказати своє кохання!?

— Залиш дівчину в спокої, забудь за неї, цього буде достатньо. А зараз вимітайся звідси. 

Богдан стояв без лиця, йому ледь хватало сил, щоб йти кудись. Він заховався за їхнім будинок, вразі чого врятувати кохану, втекти з нею кудись, його серце не могло отак просто піти. Чуючи всі ці крики, він звинувачував лише себе, за що Ніка так страждає через мене? Вона так вагалася, ледве наважилася через любов до мене, я б змирився з всім, та я бачу, що і вона без мене нещасна. 

В домі у Ніки запитують.

— А ти чого стоїш? Збирай валізи.

— Що!? Які валізи? — Здивовано запитувала Емі.

— Ми їдемо в Харків, більше в нас тут немає дому, ніщо нас не зв'язує з Тернополем.

 — Але ж там не безпечно.

— Побачимо, в Україні багато міст, можемо переїхати у Львів, Вінницю, Івано Франківськ, та куди завгодно. Та не в Тернопіль, ви мене почули? 

— Я залишуся тут! Я нікуди не поїду! Мені цілих 23 роки, я можу самостійно будувати своє життя!