Розділ 23 «Втративши минуле — отримую майбутнє»

З самого ранку Даня прийшов до Ані додому продовжувати незавершену обіцянку, яку не встигли вчора. Серйозно налаштований хлопець запросив її в одне місце. 

— Це дача моєї бабусі. Як ти знаєш в мене немає грошей. Тут я виріс: пісочниця в якій грався, ось тут город, там сад в якому росли: яблуні, груші, вишні. Коли батько був на роботі я іноді був з бабусею, та одного дня все змінилося. Вона померла, тоді душею помер і я. Це сталося зовсім недавно, та старенька, хвора.

Я тоді мав принести їй продукти, був зайнятий і попросив друга. Знаєш як я жалію, що не обійняв її в останнє? Тому варто цінувати кожну можливість, яку дає життя, не лінуватися, і навідувати. Можеш мені не пробачати, не давати мені шанс. Я ж все в житті втрачаю, рано чи пізно, все одно. 

Дівчина дивилася на нього уважно слухаючи, як йому важко. Обіймаючи говорила: "Все буде добре."

— Скажи мені? Чи є ще людина якій я потрібен? Мій найкращий друг прогнав мене з дому, його батько помер. Бабусі більше немає. Мій тато працює і працює, рідко згадуючи про моє існування. І мами як ти знаєш давно немає. 

— А в мене хто є? Моя подруга від мене віддалилася, батьки прогнали з дому назавжди. В тебе хоча б батько є, а в мене нікого. 

— Ми...ми є один в одного, — бере дівчину за руку. — Глянь, це не дорогі ресторани, не те чого ти хотіла, це не гроші, не багатства. — дівчина перериває його.

— Це більше... Це душа, це біль, ти відкрив мені свою рану, це те, що не коштує ні одне золото. Я даю тобі шанс. Чуєш? Даю, ось ти заслужив мою простягнуту руку.

— Та невже? — Зрадів хлопець, — я такий щасливий!

 — А що якщо ми теж пограємося в таємне кохання?

— Для чого? Він кого нам ховатися? 

— Від друзів, наприклад. Зі всіма іншими ми будемо парою.

 — Ти тепер моя дівчина? В мене є дівчина!

— Тсс, сама не вірю, що в мене є хлопець, за стільки років, в мене його ще не було, лише друзі чоловічої статі. Я не знаю, як мені поводитися.

— Просто будь собою, добре? Цього мені вистачить, — цілує її руку.

А поки у світі таке твориться Ніка сидить вдома, пише уроки, які задавали в коледжі. Та думками лише про Богдана, і тут з'являється його повідомлення:

— Привіт, красуне, погуляємо? 

Вона усміхнулася, думками її тягнуло на різні боки: люблю — не люблю. Йти — не йти. Врешті погодилася, бо уроки не сильно охота було робити.

 — А от робота якраз, пригадаю йому те, що пообіцяв. Сьогодні я буду зіркою.

 Одягнула якусь красиву сукню, дивилася довго на своє миле личко в дзеркало. Накрасила довгі вії. І поправила кучеряве, світле волосся. Хлопець також довго дивився в дзеркало. Богдан любить за собою доглядати, робити укладку своїх кучерів, одягатися більш-менш стильно. Його переповнювали емоції. А головне, при зустрічах з Нікою, він не бачив перед собою дитину, швидше дорослу душу дівчини, яка можливо розумніша за нього самого. На дворі світить красиве сонечко. От і хлопець вирішив приготувати їй пікнік. В якомусь чарівному саду, трохи поза містом, вони їхали автобусом. Стояв з кошиком, наповненим запашною їжею. Природа, співають пташечки, повіє лагідний, теплий вітер. 

— В нас пікнік, а ти дівчино в такій сукні, як на карнавал зібралася.

— Звідки мені було знати, що ти на цей раз придумаєш. Бачу, ти теж не сильно по домашньому одягнений. Так нарядилася. Надіюсь цього разу не буде ніяких сюрпризів, ніхто мене не викрадатиме, ми спокійно поїмо і розійдемось. А для чого тобі ножа? Тут все уже порізане, лише я не порізана, ти забрався мене порізати на шматочки? 

— Хехе, не погана ідея, та щоб тебе скуштувати, не доведеться нічого різати.

— Слідкуй за словами, дуже не доречно сказано.

— Та ладно тобі, я жартую. Мені от цікаво, в тебе був коли-небудь хлопець? 

— В мене? В такої дівчини як я, ха, та кожного місяця новий був. Я їх на пальцях не порахую.

— Аха, схоже в мене така ж ситуація. 

— А чому зараз в тебе немає хлопця?

— А чому зараз в тебе немає дівчини? Одночасно промовили вони.

— Ахах, оце так, я напевно втратив надію на якійсь більш глибші стосунки.

— Так само, мені здається, що все це не стосунки, а ігри, які швидко закінчуються, але роблять боляче. Я припинила в них грати, потім розумієш, що це зовсім не кохання. 

— А що тоді кохання? Як думаєш, яке воно, кохання?

 — Кохання — це сидіти у двох, говорити відверто, сміятися, бути собою, довіряти, це почуття в кожного однакове, але таке різне одночасно. Кохати — це вірити, довіряти, поважати, коли треба йти на компроміси. 

— Це глибоко сказано, до речі, твої картини, малюнки я віддав одному видавництву. А деякі в музей, тепер можна розглядати їх там, наступного разу підемо в музей?

— Дякую тобі, звичайно що підемо.

— Далеко не кожного малюнки приймають, будучи художником, не кожен зможе попасти в музей, тому це твоя заслуга, а не моя. Чому ти нічого не їси, не смачно? 

Дівчина сидить дивлячись йому в очі, наче розчиняючись, глибоко задумалася не чуючи того, що він до неї говорить. На зеленій травичці розстелений килимок, з їжі: салат, канапки, печиво, сік, цукерки, різні фрукти.

І тут вона глянула, побачивши дещо, почала кричати

— Аа, жук! Жук! 

— Моя маленька, ти жучка злякалася? 

— Не смішно, він мене ледь не вкусив! 

— Дай свою руку, я гляну. 

Тримав її маленьку руку у своїх великих руках. Ну все ходімо палити шашлик.

— О, шашлик! 

Хлопець розпалював вогонь, Ніка допомагала заселювати м'ясо на шампурі. Шашликом запашно пахло, а вони сиділи обіймаючись, щасливі, навколо вогнища, забувши за час і все на світі. Цього разу так спокійно йшли розмови. Наче кохання міняє людей в кращу сторону, тобто, розкриває їхні сильні та яскраві сторони.

А от Емілія узялася до роботи. Швейною машинкою шиє своє перше повноцінне плаття з нуля, вже як дизайнер моделей майбутнього бренду, а не просто кравчиня. Та реалії сьогодення дуже цікаві, в найпотрібніший момент вимкнути світло.