Розділ 22 «Я намагаюся тобі довіритись»

Наступного дня Аня йшла на роботу, в цей час Назар їхав на своїй машині, мав заїхати по дещо в офіс, тоді повернутися і їхати з дівчиною на роботу. Аня так задивилася на таку дорогу машину, що хлопець її мало не збив. На вулиці повівало вітром. Дівчина йшла по самій дорозі, стала, і її мозок наче виключився на кілька секунд. 

Виходить Назар з машини:

— Агов, ти що по самій дорозі йдеш? Я ледь встиг загальмувати. Дівчина стояла мовчки дивлячись на цього красеня Назара. Думаючи от би в мене був такий хлопець, на його руці вона ще не бачила обручки, — зраділа, думаючи, — от він вільний. 

Ти мене чуєш? — Повторював хлопець.

— Вибач мені, я така не уважна.

— Нічого, з ким не буває, з тобою все в порядку? 

— Так, все добре. 

— Хлопець тільки зібрався сідати в машину і їхати як почулося: 

— Ай, ні, тут болить, не можу наступити на ногу.

— Тут боляче? Може відвести в лікарню?

  Хлопець присів біля неї. Торкаючись до її ноги, щоб зрозуміти чи немає перелому. 

— Ти можеш йти сама?

— Так вже краще, спасибі.

Емілії одній не сиділося в дома, та і Назара чомусь довго не було, вона вирішила прогулятися трішки дорогою.

— Ну якщо він все ж буде повертатися, то мене підбере по дорозі, свіжим повітрям корисно дихати. 

Підходить і бачить їх удвох: 

— О, що я бачу, та невже. Це ж мій хлопець і моя подруга. Ох, Аня в нас з тобою і так стосунки зіпсувалися, ти вирішила ще й хлопця мого відібрати. А що він там забув поруч з нею? А так хотілося йому вірити, вчора стільки красивих слів... а сьогодні що?Вже все те казатиме іншій, я цього просто так не залишу. 

Емілія підходить в той момент, коли хлопець тримає за руку, допомагаючи йти Ані. В її очах зруйновані надії, ситуація повторюється, як і в попередніх стосунках думала вона.

Коли він побачив Емі, на його обличчі не було лиця.

А дівчина стає прямо перед ним гордо, плескає і промовляє:

— Заперечуй скільки хочеш! Скільки можна мене обманювати? Як ти це опишеш?

 — Емі...Кохана!...

 — Не називай мене більше коханою. А ти що? Подруго, добре, ти нічого не знаєш, останнім часом ми як чужі люди, але ,Назаре, ти...як ти міг так вчинити? Поїхав по раніше в офіс, як не соромно? Залишив мене одну в дома, щоб потай зустрітися з нею? В мене немає слів!

 Вона пішла і після цього подуло повітрям, таким холодним поглядом. На душі залишався лише слід твердого каменю. І ні слова не міг вимовити більше розум хлопця, кинуло в скруті хвилини без виходу. Думки перепліталися наче павутина, і поставало питання: "В чому ж я винен?" Аня говорила до хлопця, та той стояв як стіна, та ніяк не реагував. Тут дівчина почала розуміти, що бажала те, що їй не належить і не належатиме. Знаючи, що це хлопець Емілії, її подруги, це кардинально міняє всю картину. Вона говорила собі, я не можу дивитися на хлопця своєї подруги. І запитала Назара:

— Невже Емі це твоя дівчина?А я її подруга і не знаю про це. 

— Про це ніхто не знає, будь ласка, не розкривай цю таємницю.

— Я так бажаю вам щастя. Ви так підходите один одному, обіцяю, я поговорю з подругою, розкажу все як було.

— Я такий тобі буду вдячний, ще раз пробач що так вийшло, будь обережною, не лізь більше на дорогу. 

Аня йшла дорогою і думала:

— Я раз, лише раз в житті захотіла бути щасливою, захотіла мати більше, отримати те, чого ніколи в мене не було. Та виявляється це належить моїй подрузі, як я можу від неї це забрати? Я можу лише порадіти за неї, якщо у мене вже не буде щастя в цьому житті, то нехай буде в неї. Як би ми не ставились одна до одної, щоб між нами не робилось. Але дивно, чому вони тримають це як "Просто таємне кохання"? Знаю, мама Емілії давно шукає дівчині зятя, не вислухавши того, чого насправді хоче донька.

Засмучено і водночас радіючи за подругу, йшла по трошки Аня, на роботу, маленькими кроками, адже її ще трішки боліла нога після падіння. І тут вона бачить, що йде Даня, підходячи до неї говорить:

— Мадам, а ви не спізнюєтеся ще? 

— Котра година?

 — Вже по 10.

— Запізнилася! — крикнула дівчина і почала ледь не бігти. Та нога боліла все сильніше. — Все, не можу більше йти, а ти чого витріщився? Радієш, що мене звільнять з роботи за запізнення? Не радій так, бо квартиру тобі нічим не оплачу. 

— А мені й не потрібні твої гроші. Мені потрібна ти.

— Що?! Не неси маячню. — Збільшила швидкість кроків, забувши за сьогоднішню пригоду. — Ай, як же болить ця нога. 

Даня зупиняє таксі.

— Ти відведеш мене на роботу? Ну дякую, кошти я потім поверну.

— Нічого не повернеш і спершу ми їдемо в лікарню.

— Для чого? Все ж добре.

— Оглянути твою ногу, як ти в такому стані збираєшся йти на роботу? Краще розкажи як це сталося. А за роботу та звільнення не переживай, я все владнаю.

— Ти? Та що ти можеш владнати? Зупиніть, я тут вийду.

— Досі гніваєшся за той поцілунок? Вибач, сам не знаю, що тоді на мене найшло.

— Це ти не в мене вибачення проси, а в мого серця.

Поклав руку на її серце, і говорить:

— Серденько цієї прекрасної дами, пробач мені. Ну що воно пробачило? 

— Воно так швидко нікому не пробачає, тим більше тобі.

Їхавши в машині в думках Ані лише прокркчувалися 

— А взагалі що я ще роблю на цій роботі? Чому я ще живу у його домі? Я ж збирала речі, чому я нічого не пам'ятаю? От чорт, невже він мені щось підсипав, та ні. Але чомусь лише зараз я про це згадала? Може мені здається? Може це був сон? В будь-якому разі його треба більше остерігатися. 

В лікарні лікар оглянув ногу дівчини, сказав що це вивих і невеликий забій. Щоб не було так боляче ходити. Перев'язав її звичайною пов'язкою, на день, два. 

Не озираючись вона пішла.

 — Куди мені йти? Додому — не має дому. На роботу — немає роботи. Подруга все одно не хоче мене бачити. Батьків в мене немає, тих які дійсно заслужити зватися ними. Хто в мене є? Що в мене є? — Нічого... холодно відповідала вона.