Розділ 21 «Що таке щастя?»

У Ірини та Івана життя продовжується. Обоє ходять кожен на свою роботу. Іван важко працює на будівництві будівельником. А його дружила звичайним перукарем. Зарплата не велика, іноді не вистачає грошей на те, що здалось би потрібним. Треба вміти економити, та важко це робити, коли в минулому було багате життя. Вони з чоловіком зібралися йти додому, після важкої роботи.

По дорозі йдуть не поспішаючи та розмовляють:

— Я так сумую за своїм салоном красоти... Мої багатства, наші багатства, все, все пропало на очах! А пам'ятаєш наш будинок? Красивий будинок. Твоїми руками роблений. Я так хочу додому! Додому, якого більше немає... Куди? Куди тепер йти? Ти думаєш нам на довго це житло дали? Ми залишимося на вулиці, зовсім скоро.

 — Не панікуй, благаю, розумію боляче, бо втратили багатства і статус. А ти подумай, якби ж ми втратили життя? Ну хіба тобі зараз немає де жити? Глянь, в нас є житло, одяг, ми ходимо на роботу, чого тобі ще бракує? Грошей? Слави? А що важливіше майно чи життя? Дружиною моя! Дякуй Богу за те, що живемо ще. За те, що дав розуму виїхати звідти вчасно.

— Який же ти принциповий. От уяви яке б в нас було життя щасливе, ми б їздили за кордон, могли б все собі дозволити. А це хіба життя? Що з такого життя? Краще вже і ніяк не жити, чим отак мучитися.

— Не можу повірити, а що для тебе дійсно щастя? Це гроші, море, поїздки? В тебе одразу щось, і за кордон. То чому там не живеш? Будь ласка, їдь, та без мене. Все що я хочу, це миру в Україні, я ще легко обійшовся. Втратив лише рідний дім та роботу. Та уяви, хтось життя втратив! Життя поклав! На цій війні, за свою країну, то до чого твоє жаління? От уяви, якби кожен мрів жити за кордоном, чи була б ще Україна на землі? Чи ходили б тут люди? І чи майбутні покоління згадали б українську мову? От тобі відповідь — Ні.

 От вони й прийшли додому. Іван гримнув дверима зайшовши у кімнату. Ірина довго думала над його словами. З цікавості просто хотіла побувати за кордоном і тут нічого такого, а як це сприймає чоловік. Він завжди такий... Такий інший, намагається радіти, ощасливити себе, для нього життя на першому місці. А що на першому місці в мене? Щастя моїх дочок, моєї сім'ї, а моє щастя тоді де? Чого дійсно я хочу? — Запитувала в себе Ірина.

Назар запросив Емілію погуляти. Цього разу вони взяли котика з собою, і сумку перенесення, якщо він захоче втекти. Зустрілися у парку національного відродження. Зефірчик бігав, його носили на руках. Вони поглядаючи один одному глибоко в очі, дихали свіжим повітрям, або ж їхнім ароматом кохання, який літав у повітрі. 

— Він нявкає, можливо голодний? — Витягли корм з кишені й насипали котику. Милуючись, як смачно він їсть. Йшли за руку тими стежками. Він уважно дивився на її, та на свою шию. І тут хлопцю спасти на думку ідея. Схопив міцніше дівчину за руку та крикнув:

— Їдьмо!

— Що? Куди? — Збентежено запитувала вона? 

Назар посадив її в машину, котика відвезли додому. Та поїхали до далі. Емілія вийшла з машини, розглядає уважно місцевість. Здалеку видніється «Тату салон»

— Та невже... Що ми забули в тату салоні?

 — Зробимо парні тату.

— Справжні!? Аа, ура. Але я боюсь.

— Якщо ти не хочеш, можемо не робити. Та мені здалось, ти таке любиш.

— Тобі не здалось, але ти перший. 

— Чому це? А якщо я скажу, що нам одночасно будуть робити два різні майстри?

— Хм... тоді триматимеш мене міцно за руку і не відпускатимеш, зрозуміло?

— Ти ж моя смілива, доросла й одночасно маленька та боягузна дівчинка, — підійшов погладив по голівці й поцілував її.

— Я тобі покажу хто тут боягуз. Все, можеш не тримати мене за руку, не треба, я передумала. 

— Ну не будь вже впертою, хоча, все що б ти не робила лише притягує. Ти подобаєшся мені все більше.

— Жаль.

— Ахах, жаль? Чому? 

— Не смійся, ну як же мені від тебе позбутися? Ти теж мене притягуєш. Ти давай цей от, не підмагнічуйся до мене сильно.

— Це вже не в моїх руках сила. Цікава ти дівчина, загадками говориш, то хочеш, щоб тебе любили, то вже не хочеш. Виріши нарешті може?

 — Ходімо вже, чого ми тут ще стоїмо, чи ти боїшся?— Давай, мадам, вперед, я пропускаю.

— Ой, який ти ж джентльмен.

— Я б з цього залюбки посміявся, та думаю не час створювати смішну драму комедії. Ходи до мене, обійму і ти заспокоїшся.

— Не піду! Не заспокоюся! 

— Он як, образилася на мене? 

— Не образилася, просто я не хочу до тебе йти, от і все.— Усміхнувся хлопець дістаючи з рукава одну квіточку зірвану. І мовить — А так? 

— Та ти чарівник, не вперше я це вже тобі кажу. Та як?

 Дівчина почала щиро усміхатися. От вони й зайшли в тату кабінет. Схвильовані трішки, переживають чи це боляче. До них підійшла майстер, запитала, які тату вони хочуть. Вибір був величезний, та квіти – це більше до жіночого, сердечка – це коли дійсно пари, які не приховують стосунки. А от метелики – саме підхідне. Вибрали зробити по одному маленькому метелику, коли вони будуть поряд, їхні метелики будуть пурхати разом з ними. От стаємо до роботи. Назар тримав дівчину за руку. Вони дивилися один одному в очі й це не було якось болячею.

 Коли кохана людина поряд, тебе уже нічого не болить. — Відповідала Емілія, коли хлопець запитував.

Вийшли вони з тату салону: щасливі та усміхнені. 

— Але що ж мені скаже мама? В дитинстві коли я хотіла татуювання, вона була категорично проти. Як добре, що тепер в мене повне право робити те, що хочеться. Все ж це не має її сильно цікавити. Та знаю свою маму, вона досі вважає мене малою дитиною. Це якось дивно, то закриє мене в дома, забороняючи все підряд, то уже хоче видати мене заміж. Іноді я не розумію її дій і вчинків. Мені ще цікаво, як твоя мама почувається? Їй сильно погано? Все ж втратила чоловіка, от я не уявляю навіть себе, якби я тебе втратила. 

— Та вона сильна жінка, тримається. Кожне горе все ж до чогось приводить. Вона взялася за свою мрію.