Розділ 18 «Живу чи існую?»

Тим часом Назар і його мама в дома. Котик Зефірчик живе з ними, дивом мама подружилася з ним, вони навіть ночують в одному ліжку. Маленьке чудо змогло розтопити лід в серці Олени. 

— Мені з цим котиком так легко, ну глянь, яке воно чудо, я ніколи б не подумала, що можу так лагідно відноситися до котиків, але ж і їм буває боляче. Тепер я це розумію, як це бути покинутою, коли навколо лише маленьке кошеня, носити його на ручках — справжнє щастя. Потрібно брати себе в руки. Назар, синочок, що там? Компанія, все тримається? Все ти зможеш, вір в себе, багато роботи. Я допомагатиму тобі, на кінець життя здійсню свою мрію, піду працювати косметологом. Обіцяю, в нас заграє наше життя. Не буде як колись, та ми старатимемося, щоб було краще.

Хлопець зайшов у свою кімнату дивився в дзеркало на себе спираючись міцно руками об стіл і промовляв до дзеркала:

— Я звикаю? Я живу? Я існую? Звикаю жити без Емілії? Без свого світлого кохання? Чи мені важко боляче? Я заплутався, через що і через кого зараз ллються мої льодяні сльози по гарячому обличчі? У мене стільки справ, навалилося все на мою голову. Та моя голова пам'ятає лише одну — помиритися з Емілією, глянути їй в очі, погуляти як раніше. І мозок не розуміє, невже як раніше вже ніколи не буде? Невже всьому рано чи пізно буває кінець? Не плач, хлопче, ти що нюня? Ти сильний! Доб'єшся свого, тримай себе в руках!

 Дівчина тим часом сиділа дивлячись у вікно думаючи:

— Невже я починаю тебе забувати? Моя історія стирається з моєї пам'яті. Та ти знаєш, мій мозок будує нову історію, спершу щаслива з тобою, а тоді похмуру, за наказом, без тебе, та схоже тобі байдуже на це все. Як же, ти як фарби розфарбував мій світ і починаєш стікати, бо забагато тебе було на картині.

Дівчина вийшла на вулицю, на дитячий майданчик. Туди, де вони вперше танцювали під дощем як діти, й говорила сама до себе:

— Невже ти не бачиш, як я тебе кохаю і здався так швидко? Я не вірю в це, але ти вбиваєш наші стосунки, яка може бути причина? Почав литися дощ, злива, емоції наче виливали на зовні. Навколо тиша, всі по домах і здавалось лише одна Емілія кричала там. І враз за кутом Назар знайшов в собі сили, щось йому підказало прийти саме в цей парк, у цей час. Він побачив там дівчину і підійшов повільно, відповісти на її запитання: 

— Бачиш, не здався...не забув! Я тут перед тобою, і я тебе кохаю!

 —Кохаєш? Не схоже, що ти плачеш за мною, глянь, такий серйозний. 

— Давай спокійно поговоримо без всяких дитячих драм.

— Значить це я драми заводжу? А ти в нас святий, забув за все скоєне тобою? Забув!? 

Хлопець вже ледь стояв на ногах, його мозок все ще після роботи в компанії. Комп'ютери, кнопки — все кипіло в його голові. Емоцій майже не було, він не міг нічого зробити, наче над прірвою і нікому його витягнути.

І тут він схиляє голову вниз і промовляє:

— Ти мені потрібна... дуже потрібна, — і йде геть, а дівчина кричить:

— То докажи мені це! 

Хлопець тихо, ледь чутно промовив собі під ніс:

— Якби в мене були сили, як я раніше й говорив, я б і гори звернув аби тебе повернути... В мене немає сил самому стояти.

— Назар! Де дівся той Назар який доб'ється свого? Де він!? Невже його не існувало!? Ти не він, ти не мій коханий! 

Дівчина обернулась і швидко пішла додому, з розпачем і гнівом. Вона не впізнавала Назара, він сам був не свій. Хлопець йшов додому повільними кроками, поки лив страшний дощ, як же його боліло серце, та робити було нічого.

Тоді Емілія вирішила прослідкувати за хлопцем, їй стало цікаво куди ж він піде. Хоча ця ідея здалася їй трохи безглуздою в таку зливу на дворі, щей без парасолі. Дощ стікав по її мокрому волоссю, лице вмивалося саме по собі, навіть не було б видно сліз, якщо плакати. Вона прямувала за його кроками впевнено і потай, щоб він її не помітив. І тут коли він дійшов до місця, її щось значно шокувало. Про таке вона навіть думати не могла. Страшними пагорбами, гробами. Хлопець прийшов на могилу до батька.

— Що ж я накоїла!? — Думала дівчина.

Назар присівши, без емоцій, біля могили поклав руку на ту землю, ніби подумки говорив з татом. Вона тихенько підкралася ззаду, ніжно поставила руку на його плече. Коли він повернуся назад, вона схмурила лице намагаючись фальшиво усміхнутися. І різко без слів почала його обіймати. Міцно-міцно обіймати. З її очей крапали сльози. Поки на вулиці вже було так темно; гроза, злива і блискавка. Її все це вже не лякало, чого страшенно боялася раніше. І хлопця вона змогла розтопити й він почав плакати, сильно плакати. Вони довго стояли не рухаючись. Тоді дівчина підійшла по ближче, щоб розглянути чи точно це могила його батька, вона ніяк не могла в це повірити, навіть бачивши його лише раз в житті. 

Поставивши себе на його місце схопила хлопця за руку і промовила: 

— Пробач мені, прошу тебе, я не знала причини. 

— Головне що ти поруч, як ти мене знайшла? 

— Слідкувала за тобою. Як тобі вдається триматися? Ти такий сильний, як? 

— Сам не знаю, думав не витримаю без тебе, все в один момент навалилося.

— Мені так шкода, що мій коханий в такий важкий момент був один. Що ж я... моя злість перемагала.

— І ти мене вибач, не варто було мені так поступати, я не мав права тоді тобі брехати. Але повір після того, як ти сказала, що з багатим хлопцем ніколи в житті не будеш зустрічатися, я дуже злякався... Дуже.

— Дурненький ти мій, я не на статус дивлюся, а на сам характер людини.

 — Ну, якби я тоді тобі сказав, що багатий ти б зі мною навіть не говорила.

— Твоя правда, але і ти не забувай, що я теж колись була багатою.

— Це так боляче, кожен щось втрачає в цьому житті.

— Так, але і кожен отримує заслужене. Наприклад я заслужила отримати тебе, а ти мене. Ми зараз разом, хіба це не наша заслуга? Хіба не щастя? 

— Лише ти вмієш заспокоїти мене у важкі моменти, ти повертаєш мене до життя. Вже пізно, відвести тебе додому?