Розділ 17 «Друзі та вдавані коханці»

Аня так і живе у своїй орендованій квартирі, в неї є чудова робота, по трошки виплачує оренду Дані. От він і приходить її навідувати.

 — Ось і я прийшов, ти не чекала? Ань, ми ж з тобою друзі?

 — Друзі, — усміхнулась вона. 

— А що роблять друзі? Правильно, мають дізнатися один про одного більше. Тільки от через те, що ми мало знаємо, по можливості будемо давати довші, розгорнуті відповіді. Тому граємо «правда чи дія».

— Чудова ідея. Так, правда чи дія? 

— Правда.

— Яким було твоє дитинство?

— Я виріс у звичайній сім'ї, та коли мені було 10, померла моя мама. Так, я виріс з батьком. Зараз він закордоном через війну. Але ми спілкуємося. От, я мав з ним їхати, та відмовився, краще нехай мене на своїй рідній країні вб'ють, чим нещасно жити на чужині.

— Співчуваю, немає що сказати, так шкода тебе.

— Наскільки я знаю і в тебе, що дитинство, що зараз все не ідеально. Тебе батьки покинули. Пробач, не треба було нагадувати. 

— Та все добре, не плачу, не плачу я. Моя черга, я кажу дія.

— О, начувайся, так і думав, що ти так скажеш, тому підготував дещо цікаве. В загалом, ти повинна прокричати на весь двір, що кохаєш мене.

— Я? Тебе? Що? Цей...як тебе там звати? 

— Даня, ахах, ну хоч ім'я запам'ятаєш. Давай виходь на балкон і починай.

 — Я...Люблю...Даню. 

— Сміливіше, голосніше!

— Я ЛЮБЛЮ ДАНЮ! 

— Молодець.

— Для чого це? Що за позор, я ж тебе не...

Дівчина не встигла й договорити, як хлопець її поцілував. Хватаючи міцно за руку і шепоче на вухо: "я теж тебе люблю!" Дівчина почала танути в цьому поцілунку. Він дивився в її очі, загортаючи волосся за вухо. Руками тримаючи її щоки. Тоді вона відкриває очі й дає йому ляпаса.

— Ти! Ти! Ти чого мене цілуєш? Яке ти маєш право?

— А ти яке маєш право мене бити?

 — Я тебе не била, а взагалі заслужив. Як це ти мене можеш любити, ми бачилися кілька разів в житті.

— Дійсно, що це я роблю, ну пробач, я не хотів.

— Ти! Ти й в ліжко, як ляжеш, скажеш, що не хотів, думай що робиш!

— Я мабуть, піду. На добраніч. 

— Ти п'яний? На вулиці день.

— Ой, точно, це напевно від твоєї краси осліп.

 В дівчини вже не було слів – злість переповнювала її вени.

 — (Подумки) Ну Аня, хочеш чи не хочеш, я тебе доб'юся. Але хлопче, що ти твориш? Для чого тобі та дівчина? Може вона мені ще знадобитися. У всякому разі я її ще не кохаю. Я і закохатися – та це щось, та ні. Але ж і наречена мені потрібна хороша. Я прийшов: квартира чиста, вимита, вона така ввічлива. Але ох, з характером, не дасть себе в кривду, мені подобаються такі дівчата.

— (Подумки) Та як він сміє, так зі мною поводитися? А може дійсно щось відчує, ох, ну ці його губи й сам він такий красивий, високий. Наче якась хімія, наче щось відчула в його очах. Стоп, не нафантазовуй, не може такого бути. Я ж його ще зовсім не знаю, я не можу закохатися за кілька секунд, ненавиджу його за ці поступки! Так роблять бабники. Взагалі якого хлопця я заслуговую? А для чого він мені, я і сама здатна жити...не здатна...якийсь незнайомий оплачує мені оренду. Йой, а якщо...якщо він сьогодні цілує, а завтра мене чимось напоїть і використає заради свого задоволення. Ні, все з мене годі, я йду з цього дому. І від роботи відмовлюся. А де тоді я житиму? В мене немає нікого і нічого в цьому житті, все наче тримається на ньому. Ніколи б не думала, що буду від когось залежати. Як мені тепер жити?

Тим часом Аліна та Влад раніше полетіли літаком в Англію, там дівчина живе наразі з Владом. Вони вдають що пара, на очах її колишнього. 

— Аліно, скільки це ще буде продовжуватися?

— Звідки мені знати, скільки треба стільки й буде. 

— Ти його точно не кохаєш? 

— Та повір, він зовсім не той, з ким би я хотіла будувати своє майбутнє, а чому тебе це цікавить? 

— Та так, забудь.

 — А як тобі зі мною живеться?

 — Ти знаєш, не погано. Тобі добре вдається на людях вдавати. Та ти майстер, так дівчині голову закрутити, щоб вона вірила, що ти її кохаєш. Тебе треба боятися.

— Ти про що?

— Про Емілію я, твою колишню наче. Ти ж її не кохав?

 — Я думав що кохаю, до того часу, поки не сів у в'язницю. І якби не ти, я б з неї не вибрався.

— Іноді в житті з'являюся люди, щоб допомогти, бачиш, ти зрозумів свою помилку. Я колишня Назара, тобто того хлопця, який крутиться коло Емі. Знаєш, я теж йому так добре голову крутила. Коли людина хоче, вона доб'ється свого, от, як я. Я забажала його гроші, я отримала.

— І хіба це на вічно отримала? Бачиш, все чого ти прагнеш – ти отримаєш, але це не завжди не означає, що воно буде твоїм і тобі воно чимось знадобитися. Іноді навіть навпаки, може створювати проблеми.

— Та невже це говориш мені ти, по описах в інтернеті тебе показували зовсім іншою людиною, що на тебе так впливає?

— Можливо ти на мене впливаєш?

— Я? Не сміши мене, я ще по гірше за тебе.

— Хм... наприклад?

— Дізнаєшся колись.

— Оце ти інтриги крутиш, тебе варто боятися.

— Ходімо прогуляємось краще. О, глянь, це мій колишній, починай! — Шепотіла вона, натякаючи дивиться на його губи. 

— Що починати? Кохана, я такий щасливий поруч з тобою. Хапає її за руку, загортаючи її волосся, так підло клеїться. Мацаючи шию, руки, лапаючи її за ноги, щоки. Тоді так почав її нюхати, вдихаючи аромат. Той колишній навіть не міг на це дивитися.

— Ти що твориш? Що це за цирк? 

— Я створюю романтичну атмосферу, що не так? 

— Ти знущаєшся? Яка романтика? Це аж бридко. О, глянь, а що це за дівчина поряд з ним? — Дівчина від здивування впустила сумку на землю. Ходімо туди! О, здається це дійсно його дівчина.

— Що ревнуєш його? Тобі ж було байдуже.

— Я? Його? Не сміши мене, здався мені він. 

— Тоді що ми тут робимо?

— Тсс, нас можуть побачити, тихенько будь.

— Це не дівчина, а золото.

— Що ти там бубониш, тихо сиди, нас можуть побачити, вже достатньо осоромилися, романтик.