Розділ 16 «Я втрачаю тебе»

— Мам, мені пора вже йти.

— А куди це ти?

 — Ми наче домовилися, ти щойно пообіцяла, що не втручатиметься в моє особисте життя

— Гаразд, я просто запитала, може мамі цікаво?

Емілія зібрала речі, взяла з собою чогось смачненького принести батьку Назара. І поїхала до лікарні, віднести йому, навідати заодно і коханого. При вході в лікарню вона побачила, як стоїть Назар та розмовляє зі своїм найкращим другом Данею.

 — Дань, я не знаю, що мені робити.

— В мене також стоїть питання: як ти справлятимешся з компанією один? В усякім разі дядько Олег не може в такому стані нею керувати, тепер головний ти.

— Я і так не знаю, не знаю як справлюся, це велика компанія одягу, якщо її через мене закриють... 

— Не закриють, друже, ти багатий, не якийсь бідний звичайний хлопець, ти можеш дозволити купити майже все, що тобі заманеться.

— Так було до того, як батько захворів, все йде на спад. Нам потрібні працівники, ти...може ти мені допоможеш? 

— Звичайно допоможу, не плач лише, друже, але я нічого на цьому не знаюся. Тобі напевно треба дизайнерів одягу, а не моя допомога.

— Хм.. дизайнерів одягу кажеш.

— Ти на щось натякаєш? 

— Ні, ні просто.

Дівчина сховалась за стіною і чула всю цю розмову. З її рук впала сумка від почутого. З очей почали котитися сльози.

— Та невже? Невже, мене так жорстко обманули? Я кохала від щирого серця, я вірила йому! Його словам! Як!? Мене як чашку зі всієї сили кинули й розбили на маленькі шматочки. Значить все це брехня? Все це гра? Хіба я...я на таке заслужила? — Подумки кричала її душа з серцем.

Прибігши додому закрилася у своїй кімнаті. — Ну все, тепер незнайомий хлопче на ім'я Назар, я покажу тобі як гратися з моїми почуття, як гратися обманюючи мене. Напишу тобі записку, прощальну, більше ти мене не побачиш.

В записці: «Привіт, скажімо так, незнайомець, той хто прибіг на допомогу першим. Ким ти тоді мені був? Правильно, незнайомцем, так і залишишся ним, чуєш! Я не хочу тебе слухати, твої вигадливі виправдовування і брехливі історії "чесний хлопчику". Так точно, ти ж обіцяв, що не брехатимеш мені ніколи, та подивитись на свої вчинки. Навіть не знаю за що? За що я тебе покохала? Чому мені з тобою стало так добре, це ж все брехня чи не так? А наші обійми, поцілунки, наша історія це теж брехня? Не підходить до мене, тут мав бути підпис « з любов'ю», та я підпишу «без любові», твоя колишня Емілія." — Якось би йому це передати, а я що хіба боюсь, підійду до нього так гордо і вручу йому цю записку, а тоді зникну раз і назавжди. Точно, так і зроблю. Ой, чому це я плачу, невже мені боляче? Тихо, Емі, Еміліє, не плач, не плач через якогось негідника, який брехав дивлячись прямо в очі. Але ж мені було добре з ним: наш перший день стосунків, фільми, каток, спільні враження. А може це я не його кохала насправді, а те що він втілював мої мрії? Може кохання зовсім інше відчуття? Але чому тоді мені так боляче, коли його болить, коли йому погано, чого мене так тягне до нього і п'янить?

Коли ще пташечки співають рано. Якщо подумати логічно, чому він так вчинив? Ну цьому немає пояснення, чи є? Дівчина приїхала до лікарні, хлопець все ще стояв на дворі та Дані там не було.

— Назар! Підійди но сюди!

 — О, Еміліє, кохана, я так зрадів тебе тут бачити.

— Стоп, не говори, не говори нічого. Ніяка я тобі не кохана. Можеш вважати я останній раз назвала тебе по імені. На все добре.

— Ти куди!? Що...що відбувається!? Відкриває записку:

 — От чорт, невже вона чула...вона чула. Еміліє! Ти хіба не знаєш як я кохаю тебе? Хіба не відчуваєш вогонь між нами? Хіба у своїх палких очах немає кохання до тебе? Стій! Не йди, я все можу пояснити, ну куди ти? Цього ще бракувало, я не витримаю скоро. Залишився без коханої дівчини, як...як я житиму без неї, мені навіть в голові не вкладається. І не тому, що я просто залежний від якоїсь людини, вона...вона якась така рідна, як частина мене. Мені настільки боляче, що я не можу плакати. Я досі не вірю, що це все відбудеться, можливо коли до мене дійде, я вже лежатиму непритомний. Тато в лікарні, компанія на мені, з мамою посварився, Емілія мене залишила, найкращий друг нічого не знає про моє особисте життя. Невже я один в цьому світі? Коли забрати мою кохану, мій сенс життя просто руйнується, виявляється таке буває не лише в фільмах. Ой, а як же добре було лежати з нею обіймавшись, вдихаючи її солодкий аромат. Єдиний хто в мене залишився це Зефірчик. Поїду зараз додому привезу його тату в лікарню, можливо він поправиться коли побачить котика. Але я маю ще побути на одинці з думками. Розібрати ситуацію, як же мені боляче, хоча ні, все ж добре...все жахливо. Та я стараюся триматися, заради кохання, заради себе, заради майбутнього життя. І як би спокійно поговорити з Емілією, їй потрібно дати трохи часу, нехай обдумає. Або я також напишу їй текст, але передам його через кілька днів. Я не знаю, не знаю, що мені зараз робити. Тут мені вже ніхто не допоможе. Дані це все не відомо і не буде відомо.

Дівчина бігла плачучи додому, пропускаючи крізь вуха всі жалкі слова коханого. Їй не хотілося нічого чути, все ще не вірилося, що він міг так вчинити з нею.

Приїхавши вона була одна в дома, зачинилася в кімнаті.

— Невже я його кохала? І чи кохаю? Невже я здатна до такого почуття? А чи кохав мене він? Так сильно? Так, як я його? Але ж всі його інші дії, вони були такі романтичні, як з казки, невже все так закінчиться? Як...як мені його забути? Можливо я іграшка, пусте місце, погрався і викинув. Отак зробив собі казку, граючи роль як на сцені, а тоді нічого з того не було реально. Нічого! І як тепер дивитися йому в очі? Знаючи, що він може так впевнено брехати? Я не зможу... Але що ще гірше і забути не зможу, бо покохала сильно. Та я житиму, без нього одна, впораюсь, мені буде боляче, визнаю. Ні! Я не хочу без нього! Я не хочу з ним! Скажіть що це все сон! Сон! Я прокинувся, а поряд лежатиме він, обійматиме мене. Яке кохання, для чого? Коли воно приносить стільки болю! Я дивлюся на себе в дзеркало і згадую всі моменти поряд з ним, моє серце пам'ятає кожен його погляд, і просить дати ще один шанс, а мозок намагаються викреслити його з життя.