Розділ 15 «І тобі час знати правду»

Назар та Емілія почали прокидатися, поки у віконце світило яскраве сонечко. Лежали в одному ліжку обіймаючись, так не хотілося підійматися на ноги. Ранкова ніжність спокушала милими й легкими поцілунками та дотиками. 

— Котра година? 

— 10 майже.

— Йой, бігом, зараз мої батьки якщо прийдуть нам гаплик, гаплик! Мерщій збирай це все, здувай кульки. Стіл не прибраний, за що ж хапатися? 

— Спокійно, зберігай спокій, коли вони мають прийти?

 — Через 5 хвилин.

— Через скільки, скільки??? Аа, ми нічого не встигаємо.

— От так ти значить спокій зберігаєш? 

— Я б лежав ще з тобою в ліжечку, треба було попереджувати.

— Я забула, і взагалі не говори, а рухайся, ми повинні встигнути. 

— Вже більше часу пройшло, вони не повертаються, нам пощастило. 

— Гаразд, кохана, напевно я була йти, щоб мене ніхто не побачив, скажу лиш пару слів. Це день народження було просто незабутнє. Я такий щасливий, що в мене є ти, все настільки організувати в кожній дрібничці. Я бачу твою любов та кохання до мене, ходи обійму та поцілую моя рідна. І ту до хлопця зателефонувала мама з сильно напруженим тремтячим голосом, хлопець насторожено слухав, що ж могло статися. Швидко поїхав на місце, яке вона сказала прийти. Це було біля лікарні.

— Синочок, нам треба серйозно поговорити, — ледь не зі сльозами говорила вона. 

— Про що ж? — Насторожений хлопець злякався.

— Є дещо, чого ти не знаєш... 

— ... — він мовчки кам'яно дивився матері в очі.

— Ходи я тебе відведу, сам все побачиш. 

— Що це? Куди ми йдемо? Чому в лікарню? Мам! Що трапилося?! Батько!? Що ти тут робиш!? Чому? Чому ти під крапельницею? Що відбувається?

— Синку, ми не говорили тобі, щоб ти міг нормально жити, та не переживати через дрібниці. 

— Що ти хочеш сказати? Дай но гляну, що це за карточка, невже!? Смертельний діагноз, Що!? Тато! Ні! Ти ж житимеш правда? Житимеш!? — Гіркі сльози лилися мов ріками з його очей.

— Я тебе так давно тебе не бачив, ходи міцно обійму, поцілую. Синочку, послухай я тебе дуже люблю, і любитиму завжди. Лікарі не дають надії на одужання, будь готовим до всякого, компанія автоматично стане твоєю, бережи її. Бережи себе, синку, мій любий, найдорожчий. Я завжди пам'ятатиму твої перші кроки, якими близькими з тобою ми були. Пам'ятаєш? В тебе були проблеми з дівчиною в стосунках, ти завжди першим звертався до мене. Засинав міцно на моїх руках, коли був ще маленьким. Ми завжди у двох любили грати ігри. А твій перший вірш, я першим дізнався, що мій син пише книги та вірші. Прошу, єдине моє бажання зараз зберегти таку ж довіру, якщо тобі є що сказати або з ким познайомити привиди, благаю, свою дівчину, мені як батьку видно, ти такий закоханий останнім часом. Світишся, хлопче, світися зі мною та втішай мене. Я прийму свою майбутню невістку любою, дай мені хоча б вперше й останнє побачити її. 

— ... Хлопець дивися на батька згадуючи всі моменти проведені з ним і плакав хапаючи його міцно за руку, цілуючи його руку на якій прикріплений катетер. Все це ще не вкладалося в його голові. — Батько! Тату! А ти знаєш? Знаєш, як мені зараз безмежно боляче?

Одразу після дня народження, я! Я ніяк не міг зрозуміти, де ви й чому ти не приїхав до мене, коли я був ранений, я знаю тебе, хай там би що і яка робота, ти б першим був біля свого сина. Видно тобі було вкрай погано. А зараз ти як почуваєшся? І так, щодо дівчини я приведу її, завтра приведу.

— Поки все добре, бачиш я живий, тобі ні про що переживати.

— Як це ні про що? Де лікар!? Я хочу поговорити з лікарем!? І з мамою я ще окремо розберуся.

— Мамо! Як?! Як мені це зрозуміти? Ти хоч знаєш що я відчував? Поки...поки мій тато лежачи в лікарні навіть не міг встати на ноги, я жив собі на благо, звинувачуючи ще його,  що він  не займається компанією. Як? Як ти могла все знати й приховувати це від мене. Знаєш як мені тепер боляче? Не знаєш... Я дізнаюся все раптово, коли мій батько майже помирає, цього ти хотіла? А може якби я все знав, він би не був зараз в такому стані? Я тепер відчуваю на себе провину. Ти! Ти в цьому винна, я не пробачу тобі цього так, як ти не пробачала мені в дитинстві, та не переживай, я не ти, я хоча б не буду постійно тобі про це нагадувати. Просто знай, я переїду на свою квартиру і житиму там один. Чому я маю терпіти таке ставлення до себе, через те, що тобі бракує когось? Чуєш мене, мамо! Я тобі не іграшка! Мною не можна гратися! А ти завжди це робиш, ще з дитинства! — розлючений хлопець вибіг з лікарні, навіть не поглянувши на сльози своєї мами.

 Емілія подивилася, що Назар забув ведмедика з палючим серцем. Дівчина сіла в маршрутку і приїхала до нього додому. Хлопець якраз приїхав з лікарні, щоб зібрати свої речі й поїхати ночувати з татом.

— Назар, коханий, що? Чому ти плачеш? Щось сталося?

 — Думаю нам не час зараз говорити, або якщо ти вже прийшла їдьмо зі мною. 

— Я не знаю що в тебе сталося, але стояти просто так я не можу, можливо мої обійми тобі допоможуть. Та хлопець навіть не посміхнувся, ще з ранку він палав від щастя, зараз мовчки дивився на Емілію, наче б то без почуттів.

— Лікарня? Ти...ти хворий? Чому ми сюди приїхали? — Він взяв міцно дівчину за руку і привів до палати, де лежав його батько. 

— От і ми прийшли, глянь, тату, ось дівчина в яку я закоханий, сильно закоханий! Чуєш, це твоя майбутня невістка, все як ти хотів, ми стоїмо зараз перед тобою, ось так. А уяви, як би все могло бути по іншому? Якби ти міг бути присутнім на нашому весіллі!? Одужуй, тату! Я хочу, щоб ти тримав на руках наших дітей, своїх онуків. Ти мені такий дорогий, мама мене й на половину не розуміє, те що повністю розумієш ти. Я виконав твоє останнє бажання. Ти хочеш, щоб я наостанок усміхнуся глянувши цій дівчині в очі? Бачиш, не виходить, без тебе не виходить, але я стараюсь! Я вірю, що тебе скоро випишуть, тому усміхнуся на надію. До речі, познайомся, це Емілія. — Хлопець ледь стримував сльози, на його обличчі не було жодних емоцій.