Розділ 13 «Не триматиму минуле в клітці»

Аліна пішла в поліцейський відділ до Влада, її впустили на кілька хвилин побачитись з ним.

— Привіт, я тут щоб випустити тебе, але ти маєш зробити те, що я тобі скажу.

— І що ж? З якої це радості?

— Мені треба, щоб ти вдавав мого коханого.

— Що? Ніколи в житті, я не буду з тобою, — здригнувся хлопець.

— Ти розумієш, мені дуже треба, та і що краще вдавати мого коханого на людях чи гнити за ґратами? 

— Гаразд, але як це допоможе мені вибратися і хто ти взагалі така? Звідки взялася? 

— Знаєш, я чорна штучка, ти все одно дізнаєшся хто я. До речі, я Аліна, знаю що ти Влад.

— Та звідки?

— Я багато про тебе знаю, знаєш, в інтернеті багато пише.

— Чому саме я твій коханий? Чому мені дістається ця роль? 

— Ах, от допитливий попався, ще не час знати, то ти гадаю погодився?

Аліна благала батька зробити все можливе, щоб випустити того хлопця з тюрми, все ж він нікого аж вкрай поганого не зробив, нікого не вбив, не викрав. 

Як тільки хлопець вийшов з тюрми Аліна схопила його за руку і сказала:

— Або ти зараз же йдеш до своєї сім'ї прощаєшся, збираєш валізи і їдеш зі мною назавжди в красиві місця за кордон, власне, де і будеш вдавати мого коханого, або ти сядеш назад в цю тюрму ще на довго.

— Що? Чому це я повинен з незнайомкою кудись їхати?

 — В тебе є вибір, думаю я не така страшна, як здаюся. Можеш забути за свої мрії, я перед тобою їх отак порву. Їдьмо зі мною, почнемо нове життя, нове дихання. Я знаю, що твоя колишня ні за що до тебе не повернеться, — хлопець стояв шокований, закам'янілий, на кілька секунд в нього відірвало мову. Звідки ж вона все знає?

— Ну що? Ти вирішив? Ходімо, коханий.

 Хлопця переповнював страх в момент він вигукнув:

— Я залишуся тут, на рідній Україні, нехай і в тюрмі, але звідки мені знати хто ти, і чому ти знаєш про мене все? Ні! Я нікуди з тобою не піду. Хлопець почав хутко втікати. Дівчина неозоро подивилася.

— Ха, тікай, тікай, тобі ж ще поки не відомо, що мій батько поліцейський.

— Поліцейський? — Враз повернувся хлопець, стрімко підійшов до неї,— Ну начувайся, якщо тебе хтось з них послав сюди мене провчити, знай, я людина не хороша, хоча думаю тобі це вже відомо, крале, в тюрмі хороші люди не сидять.

— Тобто ти визнаєш, що ти поганий? 

— Всі так говорять, — з зітханням говорив хлопець опускаючи очі вниз.

— А ти б хотів, щоб вважали навпаки, говорили що ти хороший?

— Це не можливо, я назавжди в їхніх очах поганий, щоб я не робив, немає сенсу старатися.

— Я вважаю сенс завжди є, але якщо так подумати, то ми з тобою рівні. Що ж ходімо вже за територією, ми дізнаємося багато один про одного. І ще одне, щоб тобі не було так страшно, везу тебе за кордон, бо сама там живу, і там живе мій хлопець, якого я не кохаю і ніколи не кохала. Та і він не сильно хороший, гадаю і він мене не кохає. Ми посварилися і розійшлися, як він сказав тимчасово, щоб зрозуміти чи можуть триматися наші стосунки.Та я зрозуміла давно, що ні. Мені потрібна причина, щоб їх розірвати, ти будеш цією причиною. Гадаю тепер все зрозуміло.

Хлопець пішов додому змучений, там батьки не повірили своїм очам, що їхнього сина відпустили на волю. Це було вперше коли батьки його так обіймали, так дивилася йому в очі, і говорили що сумували. Хлопця постійно карали й не любили. А батько і не сильно був милосердний, коли й тепер побачив сина. 

— Вважаю його треба серйозно покарати. — Мовив тато.

— Ти що не бачиш, дитина лише з тюрми вийшла. — Говорила мама Влада

— Мам, тат, я прийшов попрощатися, я йду від вас назавжди, їду за кордоном, або якщо повернуся, то не надовго.

— Нехай йде собі, не треба мені такого сина!

— А ти подивися на себе, що я тільки через тебе не пережила? Ти собі уявити можеш? Ану закрий рота, а то ще тобі дістанеться.

Хлопець обурено пішов у свою кімнату збирати валізи, в нього залишились ще подарунки від Емілії, зі злістю він подер їх і підпалив сірником. Викинувши все, що зв'язано було з нею. Усе, завтра починаються нове життя, в мене тепер немає дому, мої батьки ще ті актори, вдають що їм жаль мене, а насправді соромно дивитися мені в очі, зі злістю і ненавистю до мене. Мені дійсно надоїло таке життя, в тюрмі я і то легше почувався, дещо дало зрозуміти одне "Життя має йти на краще, і не потрібно йти на жертви заради чогось чи терпіти, а тоді зривати злість на інших." Хоча я не впевнений, що маю шанс на щастя, після всього вчиненого. Ні секунди більше не залишуся в цьому домі. 

 Він швидко кидав речі у свою валізу, взяв гроші, як добре що в нього був закордонний паспорт. Хотів написати лише одне повідомлення Емілії й вже завтра забути за її існування: «Еміліє, я знаю, що ти мене ненавидиш, але з цього дня я більше не попадатимусь на твої очі, я не змінився, так, я все ще поганий, але обдумав кожне своє рішення, бо більше нічого було робити, я багато помилявся, багато не бачив. Скажу тобі вибач і зникну з твого життя назавжди. Знай, я вже на волі. Та скільки ж болю ти переживала через мене.»

Дівчині прийшло повідомлення, вона не повірила своїм очам, невже Влад може так говорити?

Спершу вона подумала, що це не він, люди ж не міняються, або ж це тотальні спроби його маніпуляції, — подумала дівчина, нічого не відповідаючи на повідомлення. Невдовзі скоро в Назара мало бути день народження, Емілія тиждень на перед готувала йому незабутній сюрприз, відкладаючи трішки грошей з кожної зарплати. З дитинства Емі мріяла прикрашати дизайном своє життя, і нарешті здається вона знайшла того, хто може писати з нею цю красиву казку, поки вони втілюватимуть її в реальність. Жаль, грошей багато немає в Емілії, вона не могла заказати навіть столика в ресторані, не що б ще за щось платити. 

— Нічого, в мене немає грошей, але є душа, є серце в якому палає страшенне кохання до цієї людини. Я дизайнер, самотужки вирізатиму декорації, але ж куди я їх прикріплю? І де мені взяти гроші? Мене ж звільнили, те що я відклала не вистачить. Хоча б раз я хотіла зробити йому подарунок як має бути, хочу щоб це день народження він запам'ятався на все своє життя.