Розділ 12 « Зустріч, та минуле повертається»

З кожним днем йому ставало все краще. Він вже міг ходити. Перші кроки після поранення, вона була поряд з ним, підтримувала і допомагала йому. 

— Глянь, ти стоїш, в тебе виходить, не болить тут? Так хочеться вже по швидше поїхати з тобою в Тернопіль.

— Все вже добре, я щасливий, коли ти поряд. 

Тим часом Олена поїхала до Олега, той дуже переживав за сина, йому вкрай погано, лікарі думали це останні дні його життя, але і Назару ніколи повідомити, він ще не відійшов.

Мама Ірина метушиться, чому донька сказала що їде на день, два, а її немає вдома знову майже тиждень.

Іван не знає, як віддячити, знайти того, хто замість нього пішов на фронт. 

Аня живе у своїй квартирі, працює на якійсь роботі по комп'ютері. 

Даня доглядає маленького Зефірчика. 

А Ніка вчиться, складає екзамени та шукає собі підхідну роботу. 

— В мене таке красиве світле кучеряве волосся, уявляю, як колись в мене буде такий же красивий хлопець. Піду я в магазин, куплю те, що мама сказала, — мовила Ніка. — Яйці, сир, молоко, ковбасу, помідори, моркву і ще незакінчений список всього треба купити, та як я це занесу? В мене немає грошей на таксі. Я продаватиму свої малюнки, малюватиму на замовлення після школи.

 Вона йде вулицею і тут з магазину виходить Богдан, світловолосий, кучерявий, голубоокий. Саме той розбещений хлопець, який відмовився зустрітися з Емілією заради грошей. Принаймні всі так думали. Ніка була трішки шокована, невже те, як вона уявляла свого хлопця в цей же день він з'явився перед нею. І таким поглядом дивився на неї. Як дві краплі води, як брат з сестрою схожі вони. Дівчина від здивування навіть кинула сумку на землю.

— Ой, у вас сумка впала.

— Нічого, дякую. А як тебе звуть?

— Я Богдан, а тебе? 

— Ніка. 

— Чарівне ім'я, чарівна дівчина. — Ніка усміхалася, не відриваючи від нього погляду.

— Я поспішаю, треба купити кучу всього.

— Обережно, дівчино, не поспішайте, ти ледь не впала. Хочеш я тобі допоможу? Все одно мені нічого робити.

— Б...було б не погано.

— Ти виглядаєш молодо, скільки тобі років? 

— 17, а тобі?

 — Ой, то ти не повнолітня? Мені 26.

 — Мені то що з того? Я думала ти по молодше. Я все купила, ти можеш йти, бувайте.

— Стій, куди ти? 

— А тобі то що? В тебе ж напевно вже дівчина є.

— Насправді ні, шукаю її, знаєш, я такий негідник втратив шанс познайомитися з однією.

— А як її хоч звали? 

— Емілія наче.

— Це ж треба, моя старша сестра Емілія.

— Ого, а то скільки їй років? 

— 26, так як тобі.

— Це точно вона.

— Значить це ти той Богдан? Точно, моїй сестрі мама шукає хлопця, раз ти тоді не познайомився з нею, може зараз вам пощастить?

— А для чого мені з нею знайомитися? 

— А може це доля?

— Як ти гадаєш, те що я познайомився спершу з тобою, може бути долею? 

— ...

 Дівчина дивилася на нього так загадково, вони наче говорили поглядами. Мовчки забрала свої пакети й пішла геть. Але вони були настільки важкі, що не втрималася і впустила їх, яйця розбилися. 

— Оце я неуважна, як можна бути такою безрукою? 

— Не карай себе, зараз я збігаю куплю нові, чекай мене тут, нікуди не йди, а то ще щось собі витвориш, дитинко.

— Я не дитинка, я б втекла звідси, але не зможу донести ці пакети.

— Я повернуся, тепер ходімо зі мною, їх нестиму я, веди мене до свого дому.

— Ще чого? Я незнайомців додому не веду.

— А як тоді, мені знати куди йти? 

— Будеш йти з закритими очима, і навіть не здумай малювати уявлення про мій будинок. 

— Ну годі тобі, не жартуй.

— Ще одне слово, і я так і зроблю.

Тим часом Назара вже виписали з лікарні, він з Емілією їде додому в Тернопіль.

— Коханий, я така щаслива, що з тобою все добре, а тепер нам знову доведеться потай зустрічатися. 

— Нічого, до цього зустрічалися, от і продовжимо.

— А уяви, що буде якщо нас хтось помітить?

 — Не думай зараз про це.

— Я не скажу колега по роботі, там всі жінки.

— Скажеш директор компанії.

— Але ти не схожий на директора. 

— Дійсно...не схожий.

— Добре, вибач, ти ще не відійшов, а я вже питаю всякі дурниці, коли приїдемо зайди до Дані, я так сумую за Зефірчиком. Я в машині заховаюся. 

— Якщо чесно Даня знає про твоє існування.

— В сенсі? — Здивовано подивилася на нього.

 — Пам'ятаєш в перший день, Даня мій найкращий друг, я йому все розповів, що бачив гарну дівчину, але він і поняття не має, що ми досі спілкуємося, та і крім твого ім'я, я йому нічого не говорив.

— Я згадала, мої батьки тебе ж також знають, пам'ятаєш тоді в бабусі? Ми побачилися.

— От, халепа тоді я пішов замість Дані.

— Та вони вже і забули за той випадок, знаю, ти тоді не дуже сподобався моїй мамі чомусь.

— От і Тернопіль, як чудово, ми в дома. Назар заходить в дім до Дані, поки дівчина ховається в машині. 

— О, які люди, Назар! З тобою вже все в порядку? 

— Так, дякувати Богу, живий здоровий, трохи ушкоджений, але це дрібниці. Що з тобою? Друже, на тобі й лиця немає, ти не радий, що я приїхав? Я не вчасно?

— Ні, ні, заходь, ми маємо поговорити.

— Про що саме?

— Не знаю навіть як сказати...

— Починай, я слухаю.

— ... Сьогодні з ранку до мене приходила Аліна.

— ЩО!?

 — Спокійніше, ти ще до кінця не одужав.

— Що..?! Що...!? Вона в тебе хотіла? Що вона тут робить? Що тут забула моя колишня!?

 — Вона зайшла і поставила мені питання: «Де ти живеш?» — Я промовчав. Погрожувала чимось, тоді зайшла в інтернет, знайшла адрес, думаю тобі краще переночувати в мене або на якійсь іншій квартирі, вона може стояти під твоїм будинком.

— От Аліна, от, що на цей раз їй від мене потрібно?

— Спокійно, давай сьогодні десь в моїй кімнаті переночуєш, якщо вона прийде я скажу, що тебе не бачив.