Розділ 11 «Заради того, щоб не бачити твоїх сліз»

Наступного дня хлопець їхав на роботу, і побачив як військова машина їхала в напрямку дому Емілії, він звернув і поїхав слідом за нею. Вийшов з машини й припаркувався недалеко від дому дівчини. 

— Доброго дня, ви когось шукаєте? 

— Шукаємо Івана, він тут живе? 

— Звідки мені знати, здався вам той Іван, скажіть мені, замість нього ви можете взяти мене? 

— Хлопче, ми й так тебе заберемо, чого ти ще на волі робиш? Зараз же їдеш з нами на фронт. А Івана ми ще знайдемо.

 — Стійте, гадаю ви забули ким я являюся? Так от, я нагадаю всі ті гроші ви отримали завдяки моєму батькові.

 — Хлопці, це ж Назар... і його батько Олег найвідоміший на весь Тернопіль, своєю компанією дизайнерського одягу, та і не тільки в цьому місті, в багатьох містах його знають.

— Отож, гадаю, ви мене зрозуміли, слухайте уважно, ви забудете цю адресу раз і назавжди, якщо вам потрібно можете забрати воювати мене! Але не його! 

— Гаразд, поїдьмо з нами в військовий відділ. 

Емілія вибігла на двір привідкривши рота, її очі наповнювалися слізьми, вона бачила через вікно, як Назар пожертвував собою заради її батька. Його забрали на фронт. В неї серце рвалося на кусочки. Як не батько, то її коханий хлопець. І нікому тепер їй розповідати, що в неї на душі. Вона залишилася одною. В останні секунди вибігла на двір зі сльозами й кричала: «Коханий», — їй було байдуже, що хтось може почути. Та на щастя ніхто цього не бачив і не чув. Навколо обговтувала незрозуміла тиша, всередині неї палало безліч емоцій, їй здавалося що от-от вона втратить свідомість. Прокручуючи в голові найгірший сценарій.

Назара завели в спеціальний відділ, його мали б навчити військової підготовки й відправити на саму передову. Де, як правило небезпечно. Подивившись на хлопця вони подумали, що він бідняк, тому ставились жахливо, та коли дізналися, що він багатий, ставлення кардинально змінилося. 

Хлопець не мав часу повідомити Емілії, він не бачив і не чув, як вона кричала. Загалом, тоді на перед тим, як його забрали він написав лист і кинув його на дорогу. Та вітер кудись його заніс. 

Наступного дня Емілія вийшла з дому, як же сильно краялося в неї серце, щосекунди вона переживала за коханого, який ні слова не встиг сказати. Їй довелося йти на роботу в такому стані. По дорозі вона побачила записку припавшу до землі.

Підійняла і почали мовчки читати, там писало наступне: «Кохана, я довго думав, як поступити, але я не можу дивитися на те, як ти страждатимеш, коли твого батька заберуть, я не хочу створювати лишніх переживань. Коли я побачив, як військова машина направляється в напрямку до твого дому, я став перед ними й благав їх взяти мене, замість твого батька. Еміліє, кохана, просто знай, я готовий на жертви заради твого щастя, я буду намагатися себе вберегти, але щоб не сталося, знай, я завжди, завжди кохатиму тебе і лише тебе. З любов'ю твій коханий Назар». Дівчина побідніла, ці слова пробили її серце наскрізь, моментами їй було важко дихати. Гіркі сльози повільно стікали з її очей по обличчю. Перед очима наче пролетів весь світ, почало все навкруг плавати. Дівчина присіла, але їй не дуже ставало краще. Все ж вона змушена їхати на роботу, тримаючись з останніх сил.

Тим часом кілька днів Назара вчили, як проходити військову підготовку. Хлопець намагався все запам'ятати, щоб врятувати життя комусь і собі. Він чітко розумів, що треба бути максимально обережним, бо життя – це не жарти. Дуже сильно переживав за Емілію. Його не покидала думка: Їла щось вона сьогодні? Як почувається? Чи з нею все в порядку? Хотілося з'явитися перед нею обійняти й сказати, що все це жахіття закінчилося. В голові все ще прокручувалися найприємніші моменти зі Львова.

Хотілося крізь землю провалитися, і як же пояснити це все батькам? Але хлопець чітко розумів, старався триматися, бо робив це серед шаленого кохання до Емілії.

 Емілія приходить на кухню і говорить:

 — Мам, усміхнись, батька не заберуть.

— Як це? Що це так сталося? 

— Чудо сталося, я бачила через вікно якийсь молодий хлопець, зупинив машину, підійшов до них і попросився, його забрали, як я розумію замість нашого тата.

— Благословенна нехай буде ця людина, скільки щастя нам зробила. Дочко, а ти чому не радієш? 

— Я радію, та так просто, мабуть, шкода, що у світі таке робиться, того хлопця теж шкода. Він буде нас захищати. Тут немає чому радіти.

— Ти права, ми не можемо радіти коли інші страждають.

— Але і страждати ми не можемо постійно, коли тоді жити? Насолоджуйся поки можеш, матусю, просто сьогодні не мій день.

Час йшов, Назар нарешті зміг подзвонити Емілії на кілька хвилин. Коли дівчина побачила дзвінок від нього в неї затрусилися руки. Злякане обличчя безнадійно усміхнулося.

— Алло, кохана, чуєш?

 — Коханий, з тобою все в порядку? 

— Зі мною все добре, я все зможу, буду старатися заради тебе. Скажи, ти як? Не сумуй, я постараюсь якнайшвидше повернутися до тебе. 

— Мені так не вистачає твоєї присутності. От би мені зараз лежати з тобою і тонути у твоїх обіймах. Я не хотіла, щоб все так вийшло. Я страшенно переживаю за тебе.

 — Послухай, я в безпеці, просто буду захищати тебе, та нашу країну. Звичайно хлопець не міг розповісти всіх деталей, оскільки там прослуховування, він не мав права довго говорити або казати щось лишнє. 

— Бережи себе, бережи заради мене. Заради нас і нашого майбутнього. 

— Обов'язково, все бувай, моя кохана, маю бігти, цілую і кохаю безмежно. 

Дівчині стало спокійніше на душі, все ж її хлопець не той, хто просто так здається. Вона запам'ятала назавжди. І тут враз почалася повітряна тривога, всі військові в цю мить кудись відійшли. Назар який вперше був в тому місці. Йому ще все незнайоме. Наляканий, але хоробрий, ховався де міг, коли чутні були вибухи. В деякі моменти йому здавалося, що це останні хвилини його життя. Коли прильоти були все рясніші. Пізніше хлопець кілька днів не виходив на зв'язок.