Розділ 10 « Закінчення казкового життя»

— Ми вже майже доїжджаємо ось і Тернопіль, як ти почуваєшся? Відчуваєш особливий запах в рідному місті? 

— Поки не знаю, але вже пахне чимось рідним.

— І я сумувала за тобою, Тернопіль це місто також стає мені як рідне, все ж в ньому мешкає частинка моєї душі. Я і за батьками й рідними скучила, лише на кілька хвилин подзвонять.

 — як справи? 

— нормально, — і на тому кінець.

Хочеться більше часу приділяти друзям і родині. Відчуття зараз наче з небес знову спустилася на землю і на землі добре, бо ти звик, там все рідне і своє, але ж на небі набагато краще. 

— Дівчино, в тебе якійсь дивні передчуття? Чи ти щось не договорюєш? Ти дивно поводишся, ми ж не прощаємось назавжди, не роз'їжджаємось по різних містах, чого я не знаю? Ти то відкриваєшся, то закриваєшся, розумієш, що я відчуваю, туди-сюди, довіряю не довіряю, може тобі до психолога? Ти ж багато пережила. Як тільки мова заходить за твоїх рідних, а особливо маму ти віддаляєш мене від себе. А я тільки звикаю дивитися у твої морські очі й тримати тебе за руку без страху, без лишньої напруги. Я так хочу припинити ці емоційні гойдалки, але їх наче не було у Львові, може вернемося? Тобі ж там легше живеться.

— ... Мені нічого тобі відповісти.

 — Не мовчи, говори, кричи, але не закривався в собі прошу. Розкажи мені все, що тебе турбує, коли я тобі не допоміг? 

— Чому ти постійно намагаєшся мені допомагати? Ти береш на себе роль супергероя, допоможи собі в першу чергу! 

— Дівчино моя, але ти ж точно так само поступаєш, тільки в тебе виходить трошки по своєму. Згадай, що ми з тобою говорили ще годинку тому.

— Давай не будемо зараз сваритися на рівному місці, я тебе прошу.

 — Нам потрібно вирішити конфлікт. 

— А саме вирішити спокійно, а не роздувати. На емоціях нічого не вирішується. І тут до Емілії зателефонувала мама: — Доця, погані новини, тата шукають, хочуть забрати на війну служити на фронт.

 — Що!?

 — Дуже погані справи, коло дому. О, ні йдуть якісь люди з паперами. 

— Мама, закривай хату на ключ, нехай тато не висовується. 

— Що? Що? сталося? — Збентежено запитував Назар, лиця на його обличчі й не було. 

— Тата на війну забирають.

 Я ще так ні за кого не переживала, я знаю свого тата, він там і дня не вислужить, розумієш, його зразу..., — починає плакати, — мій тато...мій тато.. 

Наскільки знаю, його не повинні брати на війну, в нього ж довідка, він хворий, щодня приймає якісь таблетки, я не сильно розумію що саме, але жити він без цих ліків не зможе. 

— В мене немає слів, можливо якась помилка? Його не заберуть раз так, все буде добре сонечко. 

— Чому ж доля така не справедлива? Хтось живе в розкоші й багатстві, а в мене пригода за пригодою, страждання за стражданням. Хто..?! Хто я на цій землі? Лише все налагоджується і знову купу проблем...Знову!

 — Ходи до мене обійму тебе, просто знай, я поряд навіть без слів, можеш мені виговоритися, я тебе чую, душа моя. 

— Клята війна, поліцейські розгулюють собі вулицями спокійно, депутати лише на засідання ходять і купа бабла отримають, а наші тати хворі чи здорові мають помирати за всіх. За країну воювати. Немає...немає справедливості у світі.

Назар дивився на сльози Емілії, всередині йому було так боляче, ніби то його батько помирає, він уявив на секунду цю мить, йому здалось він би не пережив такого. Його батько для нього — все. 

Але водночас хлопець розумів, що ні його, ні його батька не забирають на війну через гроші, за гроші. Вони зробили папери і їх не можуть забрати воювати. Він боявся, що йому нічого буде відповісти, коли Емі запитає: «Чому він чи його батько не на війні?» 

— Ну все ми приїхали, витри сльози, тримайся, будь сильною добре? Сонечко, все буде добре, пам'ятай це. Ходи поцілую.

 — Я вже в дома. Сюрприз, — тихо без емоцій промовила дівчина.

— Ура! Емілія приїхала, — накинулася на дівчину Ніка, яка ще нічого не знає.

 — Привіт, давно не бачились, з приїздом, — підійшла й обійняла Аня.

 Зайшовши на кухню Емілія побачила сумну маму, яка ледь не плаче. 

— Мам, ну тата ж ще не забрали, все буде добре, він залишиться дома, це якась помилка, його ж не можуть забрати. 

— Можуть, доню, туди й з туберкульозом забирають людей, не забирають тільки лише тих, хто може оплатити чималу суму, ми не можемо собі такого дозволити. 

— ... Може є ще якийсь вихід? 

Тим часом Назар поїхав спершу на свою квартиру, щоб залишитися одним. Думав як розв'язати цю проблему, щоб тата Емілії не забрали. Хлопцю прийшло дещо в голову. Що трошки пізніше стане відомо. Тоді він поїхав вже на квартиру до батьків, обійнявся, привітався. Вони запитували його, чому в нього немає настрою, але хлопець мовчав.