Розділ 6 «Кроки до нових почуттів»

Наступного дня дзвонить до Емілії хлопець:

— Що ти дівчино? На роботі? В дома? 

Захриплим голосом, ледь чутно відповідає Емі:

— Я захворіла.

— Ой лишенько, як же так сталося? Тобі щось потрібно з ліків можливо? І по голосу так чутно, бідненька моя, дома ще хтось є? Чи мені можна приїхати? 

— Батьки на роботі, сестра пішла в коледж, а Аня недавно знайшла собі неподалік роботу. Сьогодні в неї перший пробний день, зараз вона збирається і буде йти. Я тобі напишу коли вона піде, можеш приходити, може я швидше одужаю, коли ти будеш поряд. 

— Що ж мені з тобою робити, ти ж моє горе. 

Назар зайшов в магазин, купив деякі ліки. Пачку печива, корисні льодяники й пачку улюбленого чаю Емілії.

— Я вже прийшов.

Заявився з пакетами, порядний, з надзвичайно бадьорим духом, підходить до Емілії. 

— О, лежить моя принцеса, що тебе болить? Давай я здогадаюся, горло можливо? Температура є? 

— Назаре, ну я не маленька вже, знаєш ти занадто про мене переживаєш, мене це не завжди влаштовує.

— Гаразд, припиняю, ну ти нічого не говориш, я ж все одно переживаю.

— Як бачиш, я ще не помираю, значить все зі мною добре.

— Ой, ти що таке кажеш, де так можна казати. Дивись краще, що я тобі привіз. Давай зроблю чаю, ми вип'ємо, ти зігрієшся.

— Я от температуру поміряла.

— Ану дай гляну скільки там. Ого, 39, треба пити таблетку, зараз принесу парацетамол і напевно ще анальгін знадобиться. Як ти почуваєшся в загалом? 

 — Та таке. Як бачиш, я не в найкращому стані, все болить, голова, ноги руки. Спати хочеться.

— То чому б тобі не поспати зараз?

— Давай, запивай водою, скоро вона подіє і тобі стане краще. Отут подушечку тобі поправлю, ось вже зручніше лежиться. 

Емілія лежала, лежала поряд з ним і заснула. Тоді хлопець встав і захотів приготувати їй щось смачненьке. Надумав зварити супчик. Тепленьке, корисне, їй піде на користь. 

Як тільки він майже закінчив готувати, раптом чуються якісь звуки, хтось заходить додому. 

— Емі, Емі, я дома! Ех, жаль, не вдалося нічого, мене не прийняли.

Емілія прокинулася згадала, що в неї дома хлопець і кричить: «Назар!»

— Який Назар? 

— А, це я спала, напевно щось приснилося. 

— Ой, то я тебе розбудила, як ти? О, а що це за таблетки? Зранку їх не було.

— Це в мене температура була, всі таблетки закінчились або я просто не змогла знайти, довелося викликати таксиста в магазин, щоб купив. 

— Зрозуміло, а ти як? 

— Та вже наче добре. 

Бідний хлопець тим часом сховався в шафі, в надії, що його ніхто там не побачить. 

— Емі, я зараз прийду, тільки роздягнуся, поставлю куртку в шафу.

— Ехе, Ехе, Ехе, стій! 

— Що сталося? Тобі погано? 

— Не клади туди, нехай тут стоїть, може ще підеш прогуляєшся.

— А, точно, мало не забула. Я ж мала йти, в загалом, ще у справах, забігла до тебе подивитися як ти. Тоді бувай, ще побачимось. 

— А ти на довго йдеш? 

— Ну на годинки 2-3 точно, вибач, я б тебе не залишала одною, але що зробиш, це терміново!

Оу, а що це таке на кухні й так смачно пахне?

— Це я суп собі варила.

— Ну ти молодець, добре, тоді я йду, бо вже запізнююсь.

— Назаре! Можеш вилазити, вона пішла.

— Фух, а то я вже злякався, що мене спіймають. 

— Це не дуже безпечне місце, в будь-який момент може хтось прийти. О, мені спала на думку геніальна ідея, а що якщо...

— Якщо що? 

— Ну дивись, коли нас хтось побачить, хтось ще зайде додому, що ми їм скажемо? Я не хочу тебе проганяти, тому придумаємо відмазку. Думаю, сестра, може в усякий момент з пар прийти. То її щось боліти почне, то тривога, то світла не буде, їх додому відпустять. Мені не треба проблем. Тому прошу, послухай, ось що я придумала. Зараз ти шукаєш, якийсь білий халат чи сорочку й одягаєш його, а якщо хтось спитає хто ти, ми скажемо що ти лікар, йде? 

— Ну ти геніальна.

— В мене чуйка, що Ніка от-от припреться сюди.

О, ну красень, слухай може тобі на лікаря слід було поступати, а? 

— Та який з мене лікар? Я і градусник правильно поставити не вмію.

— Ахах, ну ти даєш, а як там твої батьки?

— Та повернулися, так скучили за рідним містом, наче не знаю скільки часу в ньому не були.

— І я сумую за рідним...

— Емічко, я поряд, розумієш це нормально, навіть я поет не передам словами наскільки тобі зараз важко, ходи до мене обійму тебе.

— Щоб я робила, якби не ти.

— До речі, я тобі супчик приготував.

— Та я бачила, ледве відмазалася, а якби вона шафу відкрила? 

— Були б в нас проблеми, ти права, я повинен приходити до тебе з якоюсь причиною або гуляти максимально там, де нас ніхто не побачить. Ну, поїж гарячого, давай я тебе нагодую.

— Ахах, пане лікарю, ви перший лікар який мене так з ложечки годує.

— Як лікар скажу: смійтеся, сміх продовжує здоров'я, ой, тобто життя подовжує. Ахах, але і не забувай про те, коли їси, то сміятися не можна. Це важливо, бо тоді не тільки зі мною будеш мати справу, а ще й з іншими лікарями.

— Ой, та знаю я все, не маленька вже. 

— Емі? Тобі довелося рано подорослішати, гадаю, ти і в дитинстві не буде дитиною, ти подорослішала швидше ніж потрібно було.

— Я тебе прошу, залиш цю тему. Мені здається ти вдосталь про мене знаєш, але я майже не знаю про тебе. Розповіси мені щось? 

— Хм... Ну я в дитинстві хотів бути супер героєм. Пам'ятаю, я говорив, що знайду свою дівчинку і буду її постійно оберігати.

— О, і хочеш сказати, цією дівчинкою зараз стала я? 

— Та, так.

— Знаєш, ти який в дитинстві був, навіть зовсім і не змінився, а чи не здається тобі, що ти надто стараєшся мене оберігати? Ти наче займаєш роль мого тілоохоронця чи батька.

— А ти, Емі, не думаєш, що занадто боїшся мені відкритися? Тому я це і роблю, якби ти мені довіряла повністю, можливо, і я б поводився по іншому. Ти не думаєш, що наші стосунки, це більше про якусь дитячу дружбу ніж закоханість?