Розділ 4 «Почуття»

— (Назар подумки) Як же сильно насправді я в неї закохався, коли вона поряд серце б'ється сильніше, на душі стає так спокійно. Моє натхнення росте в рази, вона моя муза. Часом мені хочеться порадувати їй всесвіт, написати та присвятити мільйони віршів. Вона дійсно заслуговує. Як сонечко таке не винне, а таке ранене. Якби я тільки міг залікувати її рани, якби ж вона цього хотіла, якби я точно знав, що вона також все це відчуває до мене. Я б діяв по іншому. Схоже я закохався. Я її просто таємно кохаю.

— (Емілія подумки) Якби ж він робив перші кроки більшими, не боявся мене. Він же такий чудовий хлопець, мене заспокоює один його погляд. Я усміхаюсь поряд з ним навіть тоді коли навколо стільки горя. Мені здається, що коли він зі мною мій всесвіт якось перевертається та всі проблеми наче не важливі, і кожна з них має рішення. Мені так хочеться проводити з ним більше часу, він такий чудний. Буває таким різним і смішним, і серйозним. Наче те, що я шукала в багатьох хлопцях, але не знайшла в жодному, але в ньому це все зібрано. Схоже я закохалася. Я його просто таємно кохаю. 

В один момент вони одночасно подумали:

— «Цікаво, а що якби ми могли почати будувати свою історію кохання? Про неї знали б тільки ми вдвох і це було б просто таємне кохання?»

В ночі коли всі міцно спали знову почалася тривога, ракети, шахеди, БпЛА. Все, що хочеш, летіло на захід. В основному на Львів і Тернопіль. Оскільки квартира Емілії знаходилася не так близько до центру, за своє життя вона майже що не переживала, а от за Назара, який живе набагато блище до всіх будинків, заводів, магазинів, електроенергетики їй було страшно. Вона вирішила написати йому. 

— Як ти? З тобою все добре? 

— Зі мною так. А ти як? Раз пишеш, значить налякана, не переживай, все буде добре і бережи себе.

— Це ти себе бережи, живеш прямо біля енергетичних систем, в будь-який момент може прилетіти, як мені не переживати? 

— Ти знаєш, ніхто з нас не застрахований, я от за тебе переживаю дуже, частенько було, що прилітало в села на поля і по далі від міста.

— Назаре, будь обережним, я тебе благаю, ти де зараз? В укриті надіюсь?

— Я поки ще в ліжку, зараз сильніші вибухи почалися, чую щось летить, зберусь вийду в коридор, там безпечніше буде. 

— Назаре, відповідай, мені страшно, вже і біля нас щось літає постійно, жужить. Ей, ти де? З тобою все добре? 

Ну я переживаю, чому ти не відповідаєш? ... Тиша, а що як з ним щось сталося? Жах, в новинах пише кудись попали, моє серце так швидко б'ється, я не можу, мої руки трусяться, я зараз плакати почну, чому він не відповідає? Вже кілька годин тривога, подзвоню йому, не бере слухавку... Схоже попали недалеко від його дому... В мене серце розривається, як мені жити без нього? Він той, кого я змогла покохати просто так, за душу.

 Сіра мрячна кімната, поруч з Емі в страху сидить сестра і подруга, почувши вибухи вони збиралися вийти в коридор. Також батьки повиходили, говорили, що все пройде, все буде добре. В коридорі безпечніше і в разі чого багато хто так спасся. В новинах написали, що через масовий обстріл енергетичної системи, будуть діяти екстрені графіки відключення світла. І в цей момент вимкнули світло. Пропав зв'язок, не ловили мобільні дані, не можливо було подивитися куди летить, що летить. Не знаєш куди йти, сховатися, хочеться стати привидом і кудись зникнути. Лише по звуках можеш оприділити, бо навчився вже за цей час, чи шахед летить, чи літак просто, чи взагалі ракета.

 Емілію накривало жахом, вона згадувала, що їй довелося прожити в Харкові. Окупацію, щоденні тривоги по кілька годин, прильоти один за одним, недолік її оселі. Коли вона почула обстріл енергетичної системи в новинах, їй стало аж погано. Вона так боялася втратити те, що наче Бог їй послав. Єдине, що приносило їй радість, ту людину, яка примушувала усміхатися. Вона була готова стати та просто кричати на цілий світ: «Я тебе кохаю, живи заради мене, скажи що ти в порядку! »

Більше і вона не могла писати, не було зв'язку, це більше занурювало її в переживання. Але дівчина згадала, що вона тут не одна, в неї є батьки, подруга сестра.

— Ань, з тобою все добре? Тобі не сильно лячно? — Запитувала Емі.

— Я боюсь, дійсно, я не звикла до такого, але тут я розумію наскільки українці сильні люди, які терплять це роками, майже щодня. Я не хочу більше тікати від своєї рідної землі, я хочу бути поруч з нею, коли їй важко.

— Це добре, не переживай сильно, нам всім страшно, але ми повинні триматися...

Батьки на кілька секунд пішли в кімнату, закрити вікна шторами, щоб було безпечніше.

І тут в цей момент щось бабахнуло так, аж стіни затрусилися. У вікні було видно наче пожежу і чорний дим, очевидно впало десь недалеко. 

— Мам! Тат! Кричали вони, залишившись на коридорі і забігли бігом в кімнату. 

— З вами все добре? Що це було? Це так страшно! 

— Вже все позаду, ми закривали вікна шторами та в цей момент щось десь вдарило. Як же боляче бачити, як страждають міста нашої рідної України. А солдати, люди, невинні діти...

В Назара тим часом світло виключили швидше ніж в Емі, він вибіг на коридор, пропав зв'язок. Не міг ні набрати, ні подзвонити Емі. Але чув ці страшні вибухи й останнє її повідомлення, яке він зміг прочитати, але не зміг відповісти це: «Мені страшно, біля нас щось постійно літає», і написати останнє повідомлення: «Сильніші вибухи, чую щось летить». Таким чином Емілія страшенно переживала за нього, а він за неї.

 Дійсно цієї ночі били по енергетиці, це раптом 5-10 хвилин пішки від будинку Назара, цілу ніч хлопець не спав через звуки на дворі. Весь його будинок був сполоханий, всі боялися. Та він думав більше за Емілію. Хотів бути поряд, заспокоїти, обійняти, втекти з нею куди по далі від жахіть і проблем, просто захистити її навіть ризикуючи життям. Він не уявляв своє життя без неї. Його батьків навіть в дома не було, вони ще досі не повернулися, вже кілька тижнів. Вони намагалися додзвонитися до свого сина, але все було марно. Поки він стояв наляканий на коридорі переживаючи за батьків, друзів і дівчину, в яку закоханий, переживаючи за всіх, крім себе.