Розділ 2 «Початок нового життя »

Емі телефонує до Назара:

— Чуєш, мабуть, нам краще скасовувати цю екскурсію, коли мама дізнається, що ми вже довше знайомі, мало не покажеться.

— Я розумію твоє бажання. Я зрозумію чому ти так поступаєш.

— Ну не ображайся тільки. Я так подумала, ми можемо продовжувати спілкування виключно як друзі, але сам знаєш.

— Добре Емі, коли ми наступного разу побачимось? — Так радісно усміхнувся.

— Я хочу, щоб все само собою йшло, давай ми будемо просто маленькими дітьми.

Наступного дня вони зустрілися в парку національного відродження, десь неподалік хтось продавав яскраві повітряні кульки, Назар купив кульку для Емі. В кишеню він поклав цукерок для себе і для неї. От і нарешті прийшла Емілія. Побіг її обіймати, вона трошки не зрозуміла, але усміхнулась і почала бігти також.

— Тримай це тобі.

— Що це?

— Червона кулька, ти ж хотіла побути дітьми, тому я сьогодні тут, поруч з тобою. Давай ми будемо цими дітками?

— Ай, Назар, ну це мило, не очікувала я такого.

— Маленька дівчинко, дай мені свою маленьку ручку, хочу хоча б раз її міцно потримати.

Таким дитячо-закоханим поглядом він дивився на неї своїми очима, які блищали і його переповнювало емоціями щастя, лише від її присутності. Емілія усміхалася, намагаючись удати наче їй трохи байдуже, наче їй просто по дитячому весело. Вона хотіла прожити момент, відпустити все минуле. Змогла розслабитись, поруч з ним їй було добре.

— Я зголодніла трохи. 

Хлопець витягає з кишені булочки, які пекла його мама: 

— Тримай це тобі, я знав, що ти зголоднієш. Оскільки ми сьогодні з тобою діти, пригощаю тебе так, бо маленькому мені гроші не довіряють.

— Ой, та ти чарівник якийсь. — Тоді він простягає кулаки і говорить їй обрати один з них.

— Я обираю правий. О, цукерка.

— Так, це твоя, а в іншому моя. Ну що, перекусила? Тоді помчали веселитися на дитячому майданчику?

— А нам точно туди можна?

— Ну ми на трішки, думаю на гойдалки точно можна.

Вони бігали по майданчику, з такими усмішками. Як діти, доганяли один одного, ховалися. Здавалось те, що для всіх здавалось безглуздим, вони проживали одним днем. В них було стільки енергії, стільки емоцій від цього, що запам'ятався цей день надовго. Тоді підбігли на гойдалки, спочатку сперечались, пізніше кожен зайняв свою, сперечаючись хто з них швидше катається, все ще дивитися один на одного. Відчуття були наче лише вони існують і весь світ завмирає.

— О, дощик почався.

— А я подивився прогноз погоди, тому в моїй кишені і дощовики знайдуться.

— Та ти ж, ну точно чарівник, фокусник.

— Я дбаю про себе і про дівчину, яка поруч зі мною.

— Дівчину?

— Ну так, ти ж вроді не хлопець, ахах.

— Ахах, дійсно, не хлопець.

— Давай я допоможу одягнути дощовик, тільки дивись, щоб ти не простудилася.

— Все зі мною добре буде, а можна я теж тобі допоможу одягнути?

— Звичайно, — з усмішкою відповів він. — Вона акуратно поправляючи той дощовик, щоб нічого не крапало, дивлячись на нього і тут він говорить:

— Але в цьому дощовику немає капюшона, а в моєму є. Твоє волосся промокне. відмови не приймаються, а якщо простудишся? Я винним буду? — З усмішкою мовив він. — Ні, маленька дівчинко міняємось. 

Вони помінялися дощовиками, хоча в неї, вже трохи встигло промокнути волосся. Йдуть тримаються за руки і Емі говорить:

— Чому ти так за мене переживаєш? Я не маленька, чому я маю простудитися через якихось дві краплини дощу?

— Ну що ти таке кажеш? Здоров'я треба берегти, я піклуюсь про тебе, бо бачу ти взагалі не хочеш цього робити для себе.

— Хм, ну гаразд, але не переймайся так за мене, я ж в порядку.

— Про що, Емічко, ти зараз думаєш?

— Про те, як на випускний в 11 класі ми танцювали вальс під дощем, це було так казково.

— Хочеш ми можемо повторити цю казку?

— Дуже хотілось би.

Вони в цих дощовиках, так прямо на дитячому майданчику, ввечері танцюють вальс. Так ніжно, так мило, коли нікого не було на дворі, лише ці дві душі, поки світили яскраво ліхтарі, як в раз вимкнули світло.

— От і світла немає, темно так, я темряви боюсь.

— Не бійся, Емічка, я ж тут, бачиш тримаю тебе за руку, зараз включу телефон. А точно, ми ж сьогодні як діти, і я його не брав з собою.

— А в мене він розрядився... Що ми будемо робити?

— Ти головне не панікуй, я б викликав тобі таксі, але ні з чого подзвонити, тому будемо йти додому. Я буду вести тебе за руку, бачиш, вже не так страшно, розвиднюється трошки. В тебе дома нікого немає?

— Немає, мама з татом на роботі, а сестра в подруг напевно.

— Супер, тоді йдемо, тримайся міцно за мене і пішли.

— А ти знаєш з тобою і не так страшно, можливо я більше не боюсь темряви.

— От бачиш як класно, до речі, ми вже майже прийшли, так не хочеться з тобою прощатись.

— Дуже дякую тобі, а як же ти додому зайдеш? Почекай, я зараз повернусь, — виносить йому ліхтарик з дому, — тримай коли наступного разу будемо гуляти ти мені повернеш.

— Добре, тоді я пішов, бувай, солодких снів тобі маленька принцеса, на добраніч.

— Стій...

— Що сталося?

— Я не хочу, щоб ти йшов, може я зроблю тобі гарячого чаю, ти зігрієшся.

— Чудово, але з умовою, давай чай зробимо ми двоє?

— Добре.

У квартирі темно, немає світла. Вони запалили свічки, на газовій плиті та закип'ятили воду для чорного чаю. Емі знайшла ще якесь печиво, обоє зігрілися, перекусили.

— О котрій годині повернеться твоя мама?