Розділ 1 «Руїни минулого»

Сім'я Емілії переїхала в файне місто Тернопіль, хоча дівчинка була не дуже задоволена покидати своє рідне місто, все ж їй було цікаво, як живуть люди на заході, які в них інші українські традиції? 

Як переселенцям їм видали тимчасове житло, і поселили в невеличкій квартирці, доволі далеко від центру міста. Коханого Емілії звали Влад. 

В дитинстві вони ходили в одну школу на Харківщині та не сильно ладнали, через те, що Влад постійно приставав, дражнив не по дитячому, все ж їхня різниця в віці очевидна, а Емі це все не подобалося. Та потім в дорослому віці, коли їм було поза двадцять, Влад зізнався дівчині в коханні, та погодилась, оскільки думала, що це ідеальний вік для стосунків, і коли є можливість, чому б не спробувати? — Подумала Емі. Та й мама постійно говорила про зятя, тому вирішила її порадувати. — Сказала вона. 

А хлопець з забезпеченої сім'ї, багатий, красивий, високий. Здавалось, все що потрібно для щастя. У дівчини були певні почуття до нього, але час від часу їй здавалося, що вона живе фантазіями, і дофантазовує образ свого коханого чоловіка, хоча вона не сильно над цим думала.

Одного разу, коли у Влада на війні загинув найближчий товариш, він впав у депресію, нічого не їв. Емілія підтримувала його, як могла. Та він відсторонювався, почав багато пити, не звертав на неї уваги, довго гуляв, ходив по барах, і не завжди приходив додому. І як би дівчина не намагалася з ним поговорити, він все відступав.

— Я  ж хочу тебе підтримати, куди ти від мене віддаляєшся? 

На столі лежав його телефон.

— Ну я перевірю, як би він мені не зраджував, але... що я таке кажу? Ми кілька років разом, він мене кохає. Напевно просто період такий непростий, я повинна його підтримувати й все минеться. — Подумала Емі.

Влад нарешті повернувся додому:

— Чому ти повертаєшся додому постійно п'яний? Або не повертаєшся взагалі? Я ж хочу тебе підтримати, куди ти від мене віддаляєшся? 

— Кохана, я не віддаляюся, я просто гуляю один, і вип'ю деколи, бо не витримую від горя, я хочу побути сам, не потребую я твоєї підтримки.

— Ну дивись, як знаєш, як щось станеться, пам'ятай, я завжди є в тебе.

Одного разу дівчина йшла в магазин і побачила, що її хлопець ходить за руку з іншою, вони усміхалися, пильно дивилися один одному в очі. Було чутно, як їм добре і весело разом. Емі навіть почула кілька слів, як він називає її лагідно, саме так, як саму її ніколи не називав. 

— Це ж як так могло бути? Я ж його кохала, вірила його словам, я планувала з ним майбутнє, а він... Не хочу його більше бачити, — зі сльозами на очах побігла дівчина додому.

— Кохана, я вже вдома.

— ... Як ти смієш мене так називати? Як смієш сюди

 приходити?

— А що я вже такого наробив?

— Це я маю в тебе запитати, що ти такого НЕ наробив, негайно вимітайся звідси! Я більше не хочу, ні знати, ні бачити тебе.

— Хто тобі вже що сказав? Я ж твій коханий, ти повинна мені вірити, а не слухати всіх кого попало.

— І знову ти мене звинувачуєш, значить це я щось не так розумію? Я все на власні очі бачила.

— Та що ти бачила? Та то моя колега по роботі, та я з нею... 

Перериває розмову.

— Що ти з нею? За ручку ходив, обіймався, напевно за це тобі грошенята платили?

— Ну добре, Емілічка, я зробив величезну помилку, та пробач мені, в мене ж горе, ти маєш мене зрозуміти, мені не легко.

— Ну раз не легко, так вали до своєї «колеги». Нехай вона тепер тебе заспокоює, я більше не твоя дівчина.

— Ти що? Хочеш зі мною розійтися?!

— Я уже це зробила, на цьому і крапка.

— Ех ні, якщо ти думаєш, що зможеш мене так легко позбутися? Ти будеш моєю дівчиною, і нікому нічого не скажеш. Все, що ти бачила, ти забудеш, бо не солодко прийдеться твоїй родині та сім'ї.

— Ти що мені погрожуєш, я зараз викличу поліцію, не смій зі мною таким тоном розмовляти! Що ти зробиш моїй сім'ї?

— Забудь за поліцію, — витягає ножа, — ти ще не знаєш, яка я людина. Та я, все, що завгодно, можу зробити з тобою, і з твоїми родичами. Якщо ти викличеш поліцію, тобі солодко не прийдеться. Гадаю, ти мене добре зрозуміла, тож щасти, кохана.

— (подумки) Мама ж моя рідна, це з ким я зустрічалася, маніяк, ганьба йому, а якщо дійсно щось скоїть, і що мені тепер робити? — Випивши валер'янку, щоб заспокоїтись, Емі нічого нікому не розповідала.

— Ірина, мама Емі: Доню, ну що, як у вас стосунки складаються з Владом? Коли весілля? Ми вже онуків дочекатися не можемо.

— Мамо, які онуки? Яке весілля? Не запитуй мене, годі, та і хто його знає, як воно все складеться.

— Ну а чому б і ні? Для чого так довго тягнути? Ви давно знайомі, давно зустрічаєтесь. Моя особиста думка — вже пора, а ви собі вирішуйте.

— Мам, не до цього зараз, у мене справи є, — гримнувши дверима, дівчина вийшла з кімнати. — Це не може так продовжуватися, я піду і розповім про це мамі, скажу що ми розійшлися, і покладемо крапку. — подумки мовила Емілія. — Матусю, розумієш, ми розійшлися з Владом, він мені зраджує з іншою та постійно п'є.

— Ах, він негідник, та як він сміє таке коїти? Я неодмінно подзвоню батькові. Нехай розбирається з ним, а ти забудеш його на віки. Нехай валить собі на всі чотири сторони.

— Стій, не кажи батькові! Благаю, ми закрили цю тему.

— Чому, дочко? Він має право все знати.

— Якщо хтось дізнається, мені кінець.

 Влад погрожував мені ножем, матусю, я боюсь, я не знаю що мені робити? — Починає плакати, — він сказав, що якщо я з ним розійдусь, чи розповім комусь, або подзвоню поліції, то ні мені, ні вам не жити.

— Та ти що, в мене слів не знайдеться, які ж всі ці хлопці багачі негідники. Емі, обіцяй, що не вийдеш заміж за багатого. Шукай собі чоловіка свого рівня, а краще ближчими роками ні з ким не зустрічайся. Надіюся ти мене почула.