Розділ 19

Оце я влипла! І не сиділось мені дома.

Голова темних стражів провів дівчину у кімнату допитів, де був лише стіл і два стільці. Чоловік сів навпроти Лін і приготував лист і перо. 
— Представтесь. — попросив він.
— Евелін Манір. Студентка Данайської академії магічних сил. — назвала своє ім'я Лін.

Що ж, раз так вийшло, потрібно все розповісти і йти звідси.

— Що ви робили за містом? —  задав наступне питання чоловік.
— Тренувалась. — коротко відповіла вона.
— Чому так далеко від міста? — підозріло глянув на неї голова стражів.
— Я першокурсниця, ще не досконало володію магією, тому вирішила, робити це за містом — щоб нікому не зашкодити так, як на приватні арени, коштів не маю. — пояснила свої дії Евелін.
— Зрозуміло. О котрій годині ви помітили зниклу жінку? — продовжував допит чоловік.
— Десь години дві назад. — прикинула вона в голові.
— Опишіть будь-ласка жінку і все, що ви бачили. І намагайтеся нічого не упустити. — попросив чоловік.
Евелін розповіла йому, як можна детальніше все, що тоді відбувалось.
— Чому чоловік в плащі вас не помітив? Ви ж маг. — уточнив він.
— Якраз встиг на самий цікавий момент. —  насмішливо пролунало позаду. 
Дівчина ледве стримала себе, щоб не підстрибнути на місці.

Чорт, надіялась, що він не прийде.

Принц пройшов повз Евелін і став за спиною стража, з викликом дивлячись на дівчину.
— Відповідайте на питання Евелін. — нагадав чоловік.
— Просто мою магію, можна відчути лише тоді, коли я її використовую. — сказала вона і продемонструвала те, про що говорила, відпустивши нитки магії.
Голова стражів і принц здивовано глянули на неї.
— Яким чином ви це робите? Ваш рівень магії не вище другого. Ви використовуєте короткочасні амулети? — запитав чоловік.
— Ні, нічого не використовую. — розвела руки Евелін.
— Тоді чому я зараз вас не відчуваю? — страж намагався докопатись до істини.

Скільки це буде продовжуватись … я не витримую. Дівчина опустила голову на складені перед собою руки.

— Ви про жінку будете розпитувати, чи мою фізіологію вивчати? — запитала вона.
— Відповідайте, кожна деталь важлива. — сказав страж, не звернувши уваги на сарказм дівчини.
— Я чесно не знаю, чому мою магію відчувають, лише коли вона активна. — відповіла Евелін.
— Можливо ви маєте якісь думки з цього приводу? Мені потрібно це знати. — наполегливо продовжував він.
— Ні. Але мій друг припускає, що можливо це через укус примарного вовка. — знову розвела вона руками.
— Примарного вовка!? Я правильно почув? — голосніше чим раніше, перепитав страж.
— Так. — кивнула вона.
— Коли він вас укусив? Про цього хижака уже років сімнадцять ніхто нічого не чув. — насмішливо сказав чоловік.
— Вісімнадцять років назад. І можете не запитувати, я не знаю, як це сталося насправді. — дівчина перевела погляд в бік його Високості.

Все дізнався, що хотів? Дай мені нарешті спокій. Подумала вона.

Він і далі непорушно стояв, але через хвилину брови принца злетіли до гори.

Що з ним? Дивно якось поводиться. Потрібно нагадати, що пора закінчувати цей допит. Мовчання затягнулося.

— Це все? Я можу йти? У мене є справи. — не витримала Евелін.
— Ні. — коротко відповів принц.
Через секунду, в приміщенні відкрився портал і із нього вийшов чоловік, на вигляд років сорока п’яти.
Голова стражів швидко підвівся і поклонився. Евелін нічого не зрозуміла, але зробила так само.
— Викликали, ваша Високосте? — запитав прибулий і склонив голову.
— Так містере ір Моріш. — принц кивнув головою у відповідь.

Значить велика шишка, раз цей бундюк до нього вітається у відповідь. Стоп, ір Моріш. Щось знайоме. Точно! Це ж головнокомандувач королівської розвідки. Цей факт змусив дівчину напружитись.

Що тут відбувається? В чому мене підозрюють? Чи це через мою аномалію. Будуть мене досліджувати?

Принц глянув на стража.
— Залиште  нас. — сказав він.
Той поклонився і вийшов.

Ну все, зараз точно відправлять на досліди.

— Евелін, встань, знімки капюшон і виклич магію. — командним тоном “попросив” його Високість.

Нехотя і зі скрипом зубів, дівчина зробила те, що було наказано.
Головнокомандувач, спочатку байдуже дивився на неї. Потім його брови злетіли, так само, як перед цим у принца.
Його руки почали трястись, поки він дістав ніж і зробив поріз на руці, говорячи якесь заклинання. Через секунду від його серця до серця дівчини натягнулась червона нитка магії.
Містер ір Моріш, за секунду підбіг до Евелін,  дівчина злякалась і хотіла відскочити, але не встигла зробити і кроку назад.
Чоловік міцно притис її до себе, зі словами “ моя дівчинка”.
— Відпустіть мене. Що ви собі дозволяєте!? — вона  була шокована і швидко відштовхнула його.
Чоловік розгубився і замнувся. Потім спокійно почав пояснювати.
— Я використав заклинання кровного пошуку. Ти... ти моя дочка. — ледь розбірливо промовив він.
Очі дівчини розширились від почутого.
— Дочка … як? Що …Я? — вона не знала, що відповісти і з широко відкритими очима дивилась на нитку, яка пов'язувала її і чоловіка.

Як таке можливо...? Це правда?

Евелін не змогла стриматись. Сльози, самовільно потекли і дівчина гірко розплакалась.
— Вибач, потрібно було спочатку запитати. Не подумав. Можна я тебе обійму? — запитав чоловік, витираючи вологі очі.
— Так! — крізь сльози відповіла вона.

У мене є батько! Зраділа Евелін і сама зробила до нього крок.

Він міцно обійняв і притиснув її до себе. Стільки років минуло, нарешті його маленька дівчинка знайшлась.
— Я мабуть піду. — почулось позаду.
Головнокомандувач взяв себе в руки і поглянув на принца.
— Дякую ваша Високосте, я у вас в неоплатному боргу. — сказав ір Моріш, не випускаючи з обіймів свій скарб.

Принц кивнув і зник в чорному полум'ї.